Чорна ніч, поле, засіяне соняшником, і кілометри до своїх позицій. У голові одна думка – бігти, не зупиняючись. Ця історія про надзвичайну волю до життя і свободи головного сержанта Андрія Осуховського, який зумів втекти з російського полону після двох місяців утримання.
Я познайомився з Андрієм під час мого останнього виїзду на східний фронт. Його розповідь – це не просто свідчення жахів полону, а демонстрація неймовірної витримки українського військового.
“Мене захопили під час артилерійського обстрілу поблизу Волновахи. Наша позиція була накрита, зв’язок перервався. Контузія забрала кілька хвилин свідомості, а коли отямився – вже був у полоні”, – згадує Андрій, машинально потираючи шрам на лівій руці.
Головний сержант Осуховський до війни працював інженером у Житомирі. У 2014 році він став добровольцем, а з початком повномасштабного вторгнення повернувся до військової служби. Його бойовий досвід, навички виживання та залізна дисципліна згодом відіграли вирішальну роль у втечі.
Будні полону: виживання у нелюдських умовах
Російський полон – це система, спрямована на знищення людської гідності. Андрій розповідає про нестерпні умови утримання в імпровізованій в’язниці на окупованій території Донецької області.
“Нас тримали в підвалі колишньої школи. Майже не годували, медичної допомоги практично не було. Допити супроводжувалися тортурами – від банального побиття до електрошокерів”, – розповідає сержант.
За його словами, найстрашнішим був не фізичний біль, а психологічний тиск. “Постійно говорили, що нас обміняли не будуть, що ми всі забуті. Щодня хтось із полонених зникав. Куди їх забирали – ніхто не знав”.
У таких умовах Андрій почав планувати втечу. Він ретельно спостерігав за розпорядком охоронців, запам’ятовував особливості території та аналізував можливі маршрути відходу.
“Найскладніше було зберегти ясність розуму. Я постійно повторював собі: мушу вижити, щоб повернутися до своїх побратимів, до родини. Кожного дня подумки повторював план втечі, уявляв кожен крок”, – згадує він.
Момент істини: ризикована втеча
Шанс з’явився несподівано, наприкінці вересня. Під час переведення групи полонених з одного приміщення до іншого сталася метушня через раптову тривогу. Андрій опинився біля огорожі, де помітив вразливе місце у системі безпеки.
“Час ніби сповільнився. Я бачив, що охоронець відволікся на кілька секунд, а інший відійшов перевірити периметр. Це був мій єдиний шанс”, – розповідає сержант.
Скориставшись моментом, він пробрався крізь ослаблену ділянку огорожі та сховався в кущах за територією. Далі почалася найскладніша частина – пробиратися через ворожу територію до українських позицій.
“Я рухався переважно вночі, орієнтуючись за зірками. Вдень ховався в лісосмугах або покинутих будівлях. Харчувався тим, що міг знайти: ягодами, яблуками з занедбаних садів. Одного разу навіть з’їв сирий буряк з поля – ніколи не думав, що він може бути таким смачним”, – посміхається Андрій.
Три доби він пробирався через окуповану територію. Особливо небезпечними були блокпости та патрулі. Кілька разів доводилося годинами лежати нерухомо, чекаючи, поки небезпека мине.
Повернення до своїх
На четверту добу Андрій почув українську мову. Це були розвідники однієї з бригад ЗСУ, які виконували завдання поблизу лінії зіткнення.
“Коли я почув українську, всередині щось обірвалося. Хотів одразу вискочити, але військовий досвід підказував – обережно. Я спостерігав за ними майже годину, переконуючись, що це справді наші. А потім… потім було складно стримати емоції”, – згадує сержант, і в його очах видно сльози.
Розвідники спочатку поставилися до Андрія з підозрою – такі випадки втечі трапляються рідко, і завжди є ризик провокації. Лише після ретельної перевірки його доставили до штабу, а потім до госпіталю.
За словами військових медиків, стан Андрія був критичним: виснаження, обезводнення, незагоєні рани від тортур. Проте його воля до життя вразила навіть досвідчених лікарів.
Нове життя та нові завдання
Сьогодні, через місяць після втечі, Андрій Осуховський проходить реабілітацію в одному з медичних центрів у західній Україні. Фізичні рани загоюються швидше, ніж психологічні травми.
“Часто прокидаюся серед ночі, думаючи, що я все ще там. Шум за вікном здається сиреною, а кроки в коридорі – охороною, яка йде за мною”, – зізнається він.
Попри все пережите, сержант має чіткі плани на майбутнє. Після повного відновлення він хоче повернутися до служби, але вже в якості інструктора, щоб передавати свій досвід молодим бійцям.
“Мій досвід полону та втечі – це не просто особиста історія. Це знання, які можуть врятувати життя іншим. Я хочу навчати військових методам виживання в екстремальних умовах, психологічній стійкості під час полону та практичним навичкам, які допомогли мені втекти”, – пояснює він.
Уроки виживання від сержанта Осуховського
За словами Андрія, найважливіше в полоні – зберегти ясність мислення та волю до життя. Він виділяє кілька ключових принципів, які допомогли йому вижити:
1. Підтримувати фізичну форму навіть у обмежених умовах. “Я робив вправи щоразу, коли залишався сам – віджимання, присідання, розтяжка. Це зберігало не лише м’язи, а й бойовий дух”.
2. Створювати ментальні завдання. “Я подумки проектував будинок, який хотів би побудувати після війни – до найменших деталей. Це займало розум і не давало впасти у відчай”.
3. Спостерігати і аналізувати. “Кожен день я вивчав поведінку охоронців, їхні звички, зміни, маршрути – все, що могло допомогти під час втечі”.
4. Підтримувати інших полонених. “Взаємопідтримка – це те, що дозволяє вижити. Іноді просто слово підтримки може врятувати життя людині, яка втратила надію”.
Історія головного сержанта Осуховського – це не просто розповідь про успішну втечу. Це свідчення незламності українського духу, приклад того, як навіть у найскладніших умовах можна зберегти гідність і волю до свободи.
За офіційними даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, на сьогодні в російському полоні перебувають тисячі українських захисників. Кожен із них – герой, який чекає на повернення додому. І такі історії, як у Андрія Осуховського, дають надію не лише їм, а й всім українцям.
“Найважливіше – не втрачати віру. Віру в себе, віру в перемогу України, віру в те, що навіть найтемніша ніч закінчується світанком”, – завершує свою розповідь Андрій, дивлячись у вікно на мирне українське небо.
