З кожним днем повномасштабної війни стає все важче згадати, яким було життя до 24 лютого 2022 року. Той період здається наче з іншого життя – коли планування відпустки не залежало від повітряних тривог, коли обійми рідних були звичайною справою, а не рідкісним скарбом після довгих місяців розлуки.
Нещодавно я переглядала свої фотографії з 2021 року. На знімках – вулиці Києва, переповнені людьми, літні тераси кав’ярень, де друзі зустрічаються на вихідних, парки з дітьми та собаками. Тепер це виглядає як інша реальність, хоча минуло лише два з половиною роки.
Росія не просто руйнує наші міста – вона стирає наші спогади про мирне життя. Вона змінює те, що ми вважаємо “нормальним”. Сьогодні нормальним стало тримати “тривожну валізу” біля ліжка, планувати маршрут до найближчого укриття і перевіряти новини кожні півгодини.
Психологи називають це явище “новою нормальністю”. Коли людина тривалий час живе в умовах постійної небезпеки, її мозок адаптується, щоб зберегти ментальне здоров’я. Ми призвичаїлися до повітряних тривог так само, як раніше до звуку будильника.
“Наш мозок надзвичайно пластичний, він пристосовується до нових умов, щоб ми могли функціонувати,” – пояснює Олена Петренко, психологиня з Інституту соціальної та політичної психології. “Але ціна цього пристосування часто залишається невидимою до пізніших етапів.”
Перебудова повсякденного життя
Війна змінила навіть найпростіші повсякденні ритуали. Мій сусід Андрій, 45-річний інженер, розповідає, як автоматично перевіряє рівень заряду павербанків щовечора. Його донька-підліток завжди знає розташування найближчих укриттів у будь-якому районі міста.
“Раніше я хвилювався, чи вдасться знайти місце для паркування біля офісу,” – говорить він. “Тепер я думаю, чи зможу дістатися до своєї сім’ї, якщо раптом почнеться масована атака.”
Ці зміни стосуються не лише практичних аспектів. Змінилася сама мова нашого спілкування, наші пріоритети та цінності. Ми говоримо “бережи себе” замість “гарного дня” і маємо на увазі фізичну безпеку, а не просто хороший настрій.
Діти війни і їхня “нормальність”
Особливо вражає те, як швидко адаптуються діти. Вони вивчають звуки різних типів ракет і дронів, знають, що робити під час тривоги, і складають вірші про ППО. Для багатьох малюків, які народились у 2021-2022 роках, повітряні тривоги і генератори – це єдина реальність, яку вони знають.
Восьмирічна Софія з Дніпра малює свій будинок мрії з підвалом-укриттям і генератором. Вона ніколи не запитує “чому”, коли серед ночі її переносять до безпечнішого місця. Це її нормальність.
“Діти дуже пластичні, вони швидко приймають реальність такою, яка вона є,” – коментує дитяча психологиня Марина Ковальчук. “Але це не означає, що ця ‘нормальність’ не залишить слідів у їхньому розвитку.”
Соціальні зв’язки в умовах війни
Війна трансформує і наші соціальні відносини. З одного боку, вона створює неймовірну солідарність – люди допомагають одне одному, навіть не знайомі раніше. З іншого – виникає відчуження від тих, хто не розуміє нашого досвіду.
Маргарита, яка евакуювалася зі Слов’янська до Львова, розповідає: “Коли я спілкуюся з родичами за кордоном, вони питають, чому я досі не можу ‘просто жити нормальним життям’. Вони не розуміють, що нормальності більше не існує.”
Українці, які виїхали за кордон, часто відчувають подібний розрив. Вони живуть у фізичній безпеці, але ментально залишаються в Україні, постійно перевіряючи новини і непокоячись про рідних.
Втрачена безтурботність
Чи можна повернути відчуття безтурботності, яке ми мали до війни? Психологи кажуть, що повністю – навряд чи. Але ми можемо навчитися створювати острівці нормальності навіть у найскладніших умовах.
“Важливо зберегти ритуали з мирного життя – сімейні обіди, святкування днів народження, зустрічі з друзями,” – радить психологиня Ольга Романчук. “Це допомагає мозку пам’ятати, що життя не лише про виживання.”
Суспільство також адаптується. Кав’ярні облаштовують укриття, фестивалі організовують з урахуванням безпекової ситуації, бізнеси працюють навіть під час відключень електроенергії. Це не просто “виживання” – це активна протидія спробам Росії зруйнувати наше відчуття нормальності.
Розуміння психологічної травми
“Травма війни – це не лише про гучні події та прямі втрати. Це також про тиху, повзучу втрату нормальності,” – пояснює Віктор Пастух, психотерапевт із досвідом роботи з ветеранами. “Люди думають, що травма – це коли щось жахливе сталося з тобою особисто. Але втрата безпечного світу – це теж травма.”
Ця колективна травма вимагає колективного зцілення. І перший крок – визнати, що наші переживання нормальні в ненормальній ситуації. Що відчувати тривогу, гнів або апатію – це природні реакції на неприродні обставини.
Збереження спогадів
Попри все, важливо зберігати спогади про мирне життя. Вони слугують не лише джерелом ностальгії, але й компасом, що вказує, до чого ми прагнемо повернутися.
“Я щовечора розповідаю дітям, яким було наше місто до війни,” – ділиться Олена з Харкова. “Показую фотографії, розповідаю про традиції. Це моя форма спротиву – не дозволити війні стерти ці спогади.”
Українські митці, письменники, фотографи – всі намагаються задокументувати і “мирне минуле”, і теперішню реальність. Це не просто історичні свідчення – це нагадування про те, що нормальність можлива, що війна не вічна.
Погляд у майбутнє
Коли закінчиться війна, перед нами постане нове завдання – відбудувати не лише зруйновані міста, а й відчуття безпеки та передбачуваності. Повернути здатність планувати майбутнє, не очікуючи постійно найгіршого.
Це буде тривалий процес, можливо, довший за фізичну відбудову. Але українці вже демонструють неймовірну стійкість.
“Ми будуємо нову нормальність щодня,” – говорить волонтер Максим із Запоріжжя. “Коли садимо квіти біля будинку попри все. Коли святкуємо дні народження в укритті. Коли допомагаємо одне одному. Це наш спротив – жити повним життям, попри всі спроби ворога нас зламати.”
Росія може руйнувати наші міста і намагатися стерти наші спогади про мирне життя. Але вона не може знищити нашу здатність мріяти про майбутнє і працювати для його створення. Спогади про мир стають не просто ностальгією, а дороговказом для відбудови кращої України.
