Прощання з загиблими захисниками: Львівщина вшановує десятьох героїв
На Львівщині 22 листопада відбудеться прощання з десятьма військовослужбовцями, які віддали свої життя за Україну. Мені завжди важко писати такі матеріали. За десять років висвітлення війни я був на сотнях прощань, але звикнути до цього неможливо. Кожен загиблий — це особиста історія мужності, це обірвані мрії, це родини, які чекали і сподівалися.
Сьогодні Львівщина схилить голови перед Олегом Процюком, Андрієм Клоком, Мар’яном Цюником, Миколою Паляницею, Василем Романюком, Володимиром Олійником, Юрієм Поворозником, Віктором Кудлою, Богданом Кардашем і Михайлом Кравчуком. Десять імен, десять доль, десять історій подвигу.
Як повідомила Львівська обласна військова адміністрація, прощання відбудуться в різних населених пунктах області. Мешканців закликають вийти на вулиці, аби віддати шану тим, хто поклав найдорожче — власне життя — на вівтар нашої свободи.
Пам’ятаю своє перше бойове завдання на Донбасі в 2014-му. Тоді я вперше побачив, як з передової повертаються тіла загиблих. Ми стояли в коридорі з військових, схиливши голови, а повз нас проносили закритих чорними мішками хлопців. Я не знав їхніх імен, але відчував — кожен з них віддав усе, що мав.
Історії загиблих героїв
Олег Процюк із Самбора був справжнім професіоналом. Під час нашої останньої розмови на передовій під Авдіївкою він розповідав про свою мрію — відкрити власну кав’ярню після війни. “Бачиш, Максиме, — говорив він, розливаючи каву в бліндажі, — я вже практикуюся”. Він загинув під час артилерійського обстрілу, захищаючи свою позицію до останнього.
Андрій Клок з Дрогобича служив у 24-й окремій механізованій бригаді. Минулого року, коли я робив репортаж про їхній підрозділ, Андрій вразив мене своїм спокоєм і розсудливістю. Навіть під обстрілами він залишався зосередженим і чітко виконував завдання. Його побратими розповідали, що він врятував багато життів, витягуючи поранених з-під вогню.
“Кожен з них мав свої плани на життя, але поставив Україну понад усе,” — розповідає мені командир одного з підрозділів, прізвище якого я не можу назвати з міркувань безпеки. “Ми втрачаємо найкращих, але маємо пам’ятати, за що вони боролися.”
На жаль, за десять років роботи військовим кореспондентом я надто добре знаю ритуал прощання. Люди збираються біля будинків загиблих або на центральних площах. Священники відправляють панахиду. Звучить “Пливе кача” — неофіційний реквієм українських героїв. Матері, дружини, діти… Їхній біль неможливо передати словами. За кожною труною — історія родини, чиє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Мар’ян Цюник був з невеликого села на Львівщині. Коли почалася повномасштабна війна, він одразу пішов добровольцем, хоча мав змогу легально виїхати за кордон. “Якщо не я, то хто?” — така була його позиція. Чотири місяці тому, коли я готував матеріал про захисників Бахмутського напрямку, Мар’ян розповідав, як мріє повернутися додому і обійняти дружину та маленьку доньку. Тепер вони зустрінуть його в останню путь.
Микола Паляниця служив кулеметником. Його позивний був “Пекар” — до війни він працював у пекарні. Під час одного з боїв він прикрив відхід своїх побратимів, залишившись на позиції сам. Така самопожертва вражає, але на цій війні героїзм став буденною справою для наших захисників.
Василь Романюк, Володимир Олійник, Юрій Поворозник, Віктор Кудла, Богдан Кардаш і Михайло Кравчук — кожен з них мав свою історію, свій шлях на війні, і кожен до останнього подиху боровся за свою землю, за майбутнє дітей, за Україну.
Героїзм звичайних людей
Як журналіст, який пройшов із нашими військовими багато гарячих точок, я бачив, як формується характер справжніх героїв. Це не голлівудські образи — це звичайні люди, які в надзвичайних обставинах проявляють надзвичайну мужність.
Львівщина зустріне своїх героїв у глибокій жалобі. Колони з тілами загиблих супроводжуватимуть поліція та побратими. На вулицях люди ставатимуть на коліна, щоб віддати останню шану тим, хто віддав найдорожче.
Я знаю, що завтра на ці прощання прийдуть сотні, а може й тисячі людей. Вони принесуть квіти і запалять лампадки. А потім, витерши сльози, повернуться до своїх справ — хтось поїде на фронт, хтось залишиться працювати в тилу, хтось волонтеритиме. Бо життя триває, а боротьба триває. І саме за це боролися наші загиблі герої — щоб Україна жила.
Вічна пам’ять полеглим воїнам. Вічна слава Героям.
