Повернення українських військових з полону: зворушливі моменти
Вчора пізно ввечері на контрольний пункт “Шегині” на Львівщині прибув автобус з нашими хлопцями. Це був один із найбільших обмінів полоненими за останній час — додому повернулося 75 українських захисників. Я був там як журналіст, але вперше за довгий час роботи в гарячих точках відчував, що об’єктивність відходить на другий план перед хвилею емоцій, яка захлеснула всіх присутніх.
Коли двері автобуса відчинилися, на мить запанувала дивна тиша. А потім вибухнуло: крики, сльози, обійми. Родини, які місяцями, а деякі й роками чекали на повернення своїх близьких, нарешті могли їх обійняти. Я бачив, як літня жінка тримала в руках портрет сина і плакала, потім кинулася до молодого виснаженого чоловіка, що кульгав, спираючись на плече товариша.
Серед звільнених — військові ЗСУ, Національної гвардії, прикордонники та бійці територіальної оборони. Багато хто потрапив у полон під час найзапекліших боїв на Донеччині та Луганщині. Дехто був у полоні з 2022 року, від початку повномасштабного вторгнення.
Історії звільнених
“Я вже не вірив, що колись побачу українське небо,” — тихо сказав мені сержант Віталій, коли я підійшов за коментарем. Його очі були запалі, а на зап’ястках виднілися сліди від наручників. “Нас тримали в підвалі. Світло вмикали раз на день на годину. Годували абияк. Але найгірше — невідомість. Ти не знаєш, чи про тебе пам’ятають, чи шукають, чи знають, що ти живий.”
Юрій, боєць 36-ї бригади морської піхоти, розповів, що потрапив у полон під час виходу з “Азовсталі“. Він показав мені фото дочки, яка народилася за тиждень до того, як він пішов на війну. “Вона вже ходить і говорить. А я її ніколи не бачив, тільки на цьому фото. Дружина надіслала в листі через Червоний Хрест.”
Ці історії — лише крихта того жаху, через який пройшли наші захисники. Майже всі вони потребують фізичної та психологічної реабілітації. Лікарі, які зустрічали звільнених бійців, розповіли мені, що більшість має ознаки виснаження, багато хто — нелікованих травм та хвороб.
Шлях до відновлення
“Вони тримаються, але це оманливе враження,” — пояснила психологиня Марина, яка працює з колишніми полоненими. “Сьогодні вони на емоційному підйомі від зустрічі з рідними, але попереду довгий шлях відновлення. Деякі психологічні травми можуть проявитися через тижні або навіть місяці.”
Серед звільнених я зустрів Олександра, якого знав особисто ще з репортажів 2014 року. Тоді він був молодим добровольцем, а зараз — командир взводу з сивиною у волоссі. Він потрапив у полон під Бахмутом минулого року.
“Максиме, ти знаєш, я там зустрів хлопців, яких ми разом інтерв’ювали ще в Пісках у 2015-му,” — сказав він, міцно тиснучи мою руку. “Деякі з них досі там… Обов’язково напиши про це. Світ має пам’ятати про кожного, хто ще залишається в полоні.”
Ситуація з полоненими
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, в російському полоні все ще перебувають тисячі українських військових та цивільних. Точна кількість невідома, оскільки росіяни не надають повної інформації про полонених Червоному Хресту та іншим міжнародним організаціям.
Учора президент України повідомив, що цей обмін відбувся завдяки посередництву Об’єднаних Арабських Еміратів. Він також підкреслив, що робота з повернення всіх українських громадян з російського полону триває цілодобово.
Незважаючи на радість від повернення цих 75 захисників, на обличчях багатьох родичів, які зустрічали їх, читався сум. Вони згадували тих, хто все ще залишається в полоні, хто досі чекає свого повернення додому.
Важливість пам’ятати про кожного
“Мій син повернувся, але син моєї сусідки — ні,” — сказала мені літня жінка, яка тримала за руку виснаженого молодого чоловіка. “Ми маємо пам’ятати про всіх і боротися за кожного.”
Спостерігаючи за цими зустрічами, я вкотре переконався, наскільки важливо розповідати ці історії. Світ повинен знати, через що проходять наші захисники, якою ціною дається нам свобода, і скільки людей все ще чекають на повернення додому.
Обмін полоненими — це не просто цифри у зведеннях новин. Це зламані долі, зруйноване здоров’я, втрачений час. Але водночас — це надія. Надія для тих, хто ще в полоні, і для їхніх родин, які не перестають вірити і чекати.
Як журналіст, який висвітлював події війни з 2014 року, я бачив багато болю та страждань. Але моменти повернення наших людей додому — це те, що дає сили продовжувати роботу, розповідати правду про цю війну і нагадувати світові, що вона ще не закінчена, і тисячі людей все ще потребують нашої допомоги та підтримки.