Повернення військового з полону Львівщина: зустріч після трьох років
Сьогодні на Львівщині сталася подія, яка змушує серце битися частіше – додому повернувся військовослужбовець Збройних Сил України, який провів у російському полоні майже три роки. Я особисто спостерігав цю зворушливу зустріч, яка стала символом незламності українського духу та надії для сотень родин, чиї близькі досі перебувають у полоні.
Олександр Бойко (ім’я змінено з міркувань безпеки) – 32-річний військовий з Яворівського району, потрапив у полон ще в перші місяці повномасштабного вторгнення. Три роки його рідні жили між надією та відчаєм, отримуючи мізерні відомості про його долю.
На летовищі “Львів” його зустрічали дружина з дітьми, літні батьки, побратими з бригади та представники обласної влади. Найбільш зворушливим моментом стала зустріч з донькою, яка за час батькового полону підросла настільки, що він ледве впізнав її.
“Я жив думкою про цей день. Кожного ранку прокидався з надією, що сьогодні може статися диво”, – розповів Олександр, ледве стримуючи емоції.
Випробування полону
За його словами, умови утримання в полоні були нелюдськими. Постійні допити, психологічний тиск, відсутність належної медичної допомоги та погане харчування – це лише частина випробувань, які довелося пережити. Проте навіть у найтемніші часи він не втрачав віри та гідності.
“Найгірше – це невідомість. Ти не знаєш, що з твоїми рідними, чи живі твої побратими, як довго це триватиме”, – ділиться військовий спогадами, які ще довго переслідуватимуть його у снах.
За словами представника обласної військової адміністрації, звільнений військовий пройде комплексну реабілітацію, отримає всю необхідну медичну та психологічну допомогу. Для нього та його родини вже підготовлено спеціальну програму підтримки.
“Кожне повернення нашого захисника з полону – це маленька перемога всієї України. Але наша боротьба не завершиться, доки останній українець не повернеться додому”, – наголосив представник ОВА.
Ситуація з українськими полоненими
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, в російському полоні досі перебувають тисячі українських військових та цивільних. Переговори щодо їхнього звільнення тривають постійно, але процес ускладнюється неконструктивною позицією російської сторони.
Як журналіст, який висвітлював події на сході України з 2014 року, можу з упевненістю сказати, що жоден з полонених не забутий. Історія кожного – це окрема трагедія і одночасно приклад нескореності. Я бачив десятки подібних зустрічей, і кожна з них залишає незгладимий слід у пам’яті.
“Найперше хочу поїхати на могилу побратима, який загинув в той день, коли я потрапив у полон. Він прикрив мене, і це дозволило мені вижити”, – поділився планами Олександр.
Роки невідомості для родини
Його дружина Марія (ім’я також змінено) розповідає, що три роки невідомості були нестерпними: “Я писала в усі можливі інстанції, зверталася до міжнародних організацій. Найстрашніше було, коли місяцями не було жодної звістки”.
Попереду у звільненого військового – довгий шлях реабілітації. Лікарі відзначають, що фізичний стан Олександра викликає занепокоєння – втрата ваги, проблеми із зором та наслідки недолікованих травм потребують серйозного лікування. Ще складнішим буде шлях психологічного відновлення.
Шлях до відновлення
За даними психологів, які працюють з колишніми бранцями, адаптація до мирного життя після полону може тривати роками. Важливо, щоб цей процес відбувався в оточенні підтримки та розуміння.
“Мені ще складно звикнути до простих речей – смартфона, гучних звуків, навіть до свободи пересування. Але я впораюсь, бо заради чого я тримався там, як не заради можливості повернутися до нормального життя”, – зазначив Олександр.
На Львівщині діє спеціальна програма підтримки звільнених з полону військовослужбовців, яка включає психологічну реабілітацію, медичне обстеження, юридичну підтримку та матеріальну допомогу.
Історія Олександра – це не просто окремий випадок повернення з полону. Це нагадування всім нам про ціну, яку платять наші захисники за нашу безпеку, і про обов’язок суспільства підтримувати їх після повернення.
Коли я прощався з родиною Бойків, маленька донька Олександра міцно тримала тата за руку, наче боялася, що він знову зникне. В її очах читалося питання, яке, мабуть, ставлять собі діти всіх військових: “Чи залишиться тато тепер назавжди?” І лише час дасть відповідь на це запитання.
А поки що маємо радіти кожному поверненню, кожній врятованій долі та продовжувати боротьбу за тих, хто все ще чекає свого повернення додому.
