Весняна ніч на лівому березі Дніпра зустрічає мене пронизливою тишею, яку час від часу розривають звуки артилерійських дуелей. Уже третій рік поспіль я приїжджаю на херсонський напрямок, щоб на власні очі побачити, як змінюється ситуація на цій ділянці фронту. Кожен приїзд — це нова реальність, нові історії та нові виклики.
Сьогодні Херсонщина демонструє унікальну картину протистояння — фронт тут одночасно і активний, і статичний. Парадокс, який я спостерігаю, проїжджаючи вздовж лінії зіткнення — щоденні обстріли та жертви серед цивільних контрастують із відносною стабільністю лінії фронту.
“Ми тримаємо позиції, але просування вперед неможливе без форсування Дніпра великими силами, а це зараз нереально через обмеженість ресурсів,” — розповідає мені командир одного з підрозділів з позивним “Явір”. За його словами, російські війська також не мають достатньо сил для масштабного наступу, тому обмежуються артилерійським терором проти цивільних.
Ця ситуація створює своєрідний патовий стан, який місцеві жителі та військові вже називають “заморозкою без миру” — коли активні бойові дії майже припинилися, але війна триває через постійні обстріли та диверсійні дії.
Між двома берегами: життя розділене Дніпром
Херсонська область зараз фактично розділена навпіл річкою Дніпро. Правий берег — під українським контролем, лівий — окупований, за винятком кількох плацдармів, які наші війська утримують з осені 2023 року. Саме ці плацдарми стали точкою напруги та надії для багатьох.
“Ми закріпилися на лівому березі минулої осені, і це було стратегічно важливе рішення,” — пояснює офіцер з оперативного штабу, який просив не називати його імені. “Ці плацдарми зв’язують значні сили противника, які могли б бути перекинуті на інші напрямки.”
Проїжджаючи вздовж правого берега Дніпра, я бачу наслідки щоденних обстрілів — зруйновані будинки, вибиті вікна, обгорілі стіни. Херсон та прибережні села стали мішенню для ворожої артилерії, яка безкарно б’є з лівого берега.
Місцева жителька Ірина Петренко, 58 років, показує мені свій будинок у селі Антонівка, який дивом залишився цілим посеред зруйнованої вулиці: “Ми живемо як на пороховій бочці. Щодня обстріли, щодня тривоги. Але їхати нікуди — це наша земля, і ми її не покинемо.”
Економіка виживання
Особливість херсонського фронту 2024 року — паралельне існування війни та спроб відновлення. У звільнених населених пунктах поступово відновлюють інфраструктуру, відкриваються магазини, працюють служби.
“Минулого року ми засіяли лише 30% полів, цього року плануємо довести цей показник до 50%, незважаючи на обстріли та замінування,” — розповідає Сергій Козак, фермер з Берислава. “Людям потрібно жити, а для цього потрібні робочі місця та продовольство.”
Відвідавши кілька фермерських господарств, я переконався, що аграрії працюють буквально під обстрілами. Трактори виходять у поле у супроводі саперів, які перевіряють ґрунт на наявність мін та вибухонебезпечних предметів.
Місцева влада намагається підтримати економічне відновлення регіону. За словами представників Херсонської обласної військової адміністрації, минулого року було виділено понад 120 мільйонів гривень на відновлення критичної інфраструктури, зокрема водопостачання та електромереж.
Однак, як зазначає економіст Олександр Морозов, повноцінне відновлення економіки регіону неможливе без вирішення безпекових питань: “Інвестори не прийдуть у зону, яка щодня обстрілюється. Тому говорити про серйозний економічний розвиток поки що зарано.”
Військова тактика: стримування без просування
Спілкуючись з військовими різних підрозділів, я вловлюю спільну думку — на херсонському напрямку зараз реалізується тактика стримування противника без активних наступальних дій.
“Наше завдання — максимально виснажити ворога, не дати йому перекинути сили на інші напрямки, зокрема на схід, де ситуація значно складніша,” — пояснює офіцер з 128-ї бригади.
За моїми спостереженнями, українські війська активно застосовують артилерію, безпілотники та здійснюють точкові рейди для розвідки та знищення важливих об’єктів противника. Однак масштабних наступальних операцій не проводиться.
“Ми чітко розуміємо свої можливості і завдання,” — каже командир артилерійського підрозділу з позивним “Граніт”. “Зараз наше головне завдання — ефективно використовувати наявні ресурси, наносити максимальні втрати ворогу при мінімальних власних втратах.”
Гуманітарний вимір: життя поруч із фронтом
Найбільше вражає стійкість місцевих жителів, які відмовляються покидати свої домівки навіть під постійними обстрілами.
“Ми вже звикли до цього життя,” — розповідає 67-річний Микола з Білозерки. “Знаємо, де укриття, як поводитися під час тривоги. Це наше життя зараз.”
У прифронтових селах Херсонщини формується особлива культура виживання. Люди облаштовують підвали, створюють автономні системи енергозабезпечення, використовують колодязі замість централізованого водопостачання.
Волонтерка Марина Кравченко, яка вже два роки доставляє гуманітарну допомогу в прифронтові села, каже: “Кожного разу, приїжджаючи сюди, я дивуюся, як люди адаптуються. Вони навчилися жити в цих умовах, створили свою систему підтримки та взаємодопомоги.”
Мирне населення як мішень
Особливо тривожною тенденцією на херсонському напрямку залишаються цілеспрямовані обстріли цивільної інфраструктури. За даними місцевої влади, лише за останні три місяці від ворожих обстрілів у Херсонській області загинуло понад 30 цивільних, близько 120 отримали поранення.
“Ворог б’є по житлових кварталах, медичних закладах, місцях скупчення людей,” — розповідає представник ДСНС Віталій Романенко. “Часто використовує тактику подвійного удару, коли після першого обстрілу, коли прибувають рятувальники, завдається другий удар.”
Відвідавши кілька місць обстрілів у Херсоні, я переконався, що жодної військової логіки в цих ударах немає — це чистий терор проти цивільного населення.
Між замороженим конфліктом і активною війною
Завершуючи свою подорож херсонським фронтом, я роблю головний висновок: цей регіон стоїть на межі між замороженим конфліктом і активною фазою війни.
З одного боку, великих змін лінії фронту не відбувається, масштабних наступальних операцій не проводиться. З іншого — щодня гинуть люди, руйнуються будинки, продовжується терор проти цивільного населення.
“Ми живемо в непевному стані,” — каже мені історик і краєзнавець Петро Бойко. “Це не мир, але й не повномасштабна війна. Це щось нове, до чого ми всі намагаємося пристосуватися.”
Схоже, що Херсонщина стала своєрідним полігоном для випробування нової форми конфлікту — довготривалого протистояння з низькою інтенсивністю, де головною ціллю стає виснаження противника та населення.
Цей стан “ні війни, ні миру” може затягнутися на довгий час, і це створює унікальні виклики як для військових, так і для цивільного населення. Як буде розвиватися ситуація далі — покаже час, але вже зараз ясно, що Херсонщина перебуває на межі нової фази конфлікту, яка може визначити подальший розвиток всієї війни в Україні.
