Українці повертаються з окупації: чому деякі хочуть назад
Слідкую за потоком людей на КПВВ “Василівка” вже третій день. Кожен, хто перетинає цю точку між окупованими територіями та підконтрольною Україною, несе з собою не лише важкі сумки, але й неймовірний вантаж історій. За вісім років роботи у зоні конфлікту я бачив різні хвилі евакуацій, але те, що відбувається зараз, має свою особливу драматургію.
Сьогодні на пункті пропуску зустрічаю 67-річну Ніну Петрівну з Мелітополя. Жінка, спираючись на палицю, тримає в руках потерту сумку з документами та ліками.
“Я їду до доньки у Запоріжжя, але не назавжди,” – каже вона мені, поправляючи хустку. “Там залишились могили рідних, квартира, все життя… Я повернусь, як тільки вирішу свої справи з пенсією та ліками”.
Історія Ніни Петрівни – не унікальна. За даними волонтерів, які працюють на КПВВ, майже третина людей, які виїжджають з окупованих територій, планують повернутися назад. Причини називають різні: хтось не може залишити літніх родичів, хтось боїться втратити майно, а дехто просто не бачить перспектив на новому місці.
Олександр, колишній інженер з Енергодара, розповідає мені, як вирішив вивезти дружину та доньку, але сам планує повертатись: “Працювати нема де, але я не можу кинути квартиру. Сусіди кажуть, що порожні помешкання просто займають, виносять все. А ще – батьки дружини, їм за 80, нікуди не поїдуть”.
Під час нашої розмови Олександр нервово озирається – звичка, яку виробили роки життя під окупацією. Він показує мені відео на телефоні: порожні вулиці Енергодара, військові патрулі, спустошені магазини.
“Одне зрозуміло – в окупації зараз моторошно. Але є речі, які тримають,” – зітхає він.
Тривожна тенденція повернення
Представники гуманітарних організацій, з якими я спілкувався на КПВВ, відзначають тривожну тенденцію – багато людей виїжджають на підконтрольну територію, вирішують невідкладні питання з документами, отримують пенсії, медичну допомогу і… повертаються назад.
“Проблема в тому, що не всі можуть інтегруватися. Особливо старші люди,” – пояснює Марина, координаторка центру допомоги переселенцям у Запоріжжі. “Вони приїжджають, але не знаходять житла, роботи. Пенсії ледве вистачає на оренду кімнати, а вдома залишилась своя квартира, город, налагоджений побут”.
За її словами, близько 40% тих, хто звертається до їхнього центру, цікавляться можливостями тимчасового перебування на підконтрольній території – з подальшим поверненням в окупацію.
В черзі на КПВВ зустрічаю сім’ю з Херсонської області – подружжя з 9-річним сином. Вони виїхали, щоб хлопчик зміг навчатися в українській школі, але батько каже, що за два місяці повернеться додому.
“Я залишив господарство на брата. Сам повернусь – треба працювати, заробляти. Тут ми нікому не потрібні,” – розповідає чоловік, який представився Віктором.
Спостерігаючи за цим потоком людей, я згадую свої репортажі з 2014-2015 років, коли перші переселенці покидали окуповану частину Донбасу. Тоді теж багато хто планував повернутися за першої можливості. Але минуло вже 9 років, а можливості так і не з’явилося.
Розірвані родинні зв’язки
Особливо болісно усвідомлювати розірвані родинні зв’язки. Як у випадку з родиною Коваленків з Мелітополя – батьки залишилися в окупації, доглядаючи за хворою бабусею, а їхня дочка з двома дітьми виїхала до Дніпра.
“Найстрашніше – не знати, коли знову побачиш рідних,” – каже мені 32-річна Юлія Коваленко. “Діти постійно питають про бабусю й дідуся. А зв’язок переривається, іноді тиждень не можемо додзвонитися. Це просто нестерпно”.
За даними Міністерства реінтеграції, з початку повномасштабного вторгнення через офіційні КПВВ на підконтрольну територію виїхало понад 200 тисяч громадян. Але точну кількість тих, хто потім повернувся в окупацію, не відстежує жодна організація.
Психологічний аспект повернення
Психологи, які працюють з переселенцями, називають феномен повернення в окупацію проявом “травматичного бондингу” – коли людина, навіть розуміючи ризики, повертається в небезпечне середовище через сформовані зв’язки.
“Це схоже на стокгольмський синдром, але в масштабі цілих громад,” – пояснює Олена Дубровська, психологиня з досвідом роботи у прифронтових зонах. “Людина розуміє всі ризики окупації, але там – її дім, сусіди, знайомі маршрути, передбачуваність. А тут – повна невизначеність”.
Волонтерка Світлана, яка допомагає людям з окупованих територій, ділиться зі мною своїми спостереженнями: “Найчастіше повертаються ті, хто не зміг знайти роботу, житло. Хоча часто справа навіть не в цьому, а в тому, що людина не може адаптуватися психологічно. Не всі готові починати життя з нуля у 50-60 років”.
Перед від’їздом з КПВВ я ще раз зустрічаю Ніну Петрівну. Вона чекає на автобус до Запоріжжя і розповідає, що взяла з собою фотоальбоми – найцінніше, що в неї є.
“Знаєте, я працювала все життя вчителькою. А там зараз змушують викладати за російською програмою. Я вийшла на пенсію, не змогла так працювати. Але повернуся – не можу залишити чоловіка, він хворіє, сам не впорається”.
Стоячи на цьому перехресті людських доль, я розумію, що кожен, хто перетинає лінію розмежування, робить свій непростий вибір. І цей вибір не завжди вкладається в чорно-білу картину світу, де є тільки “там” і “тут”. Є ще тисячі відтінків людських історій, прив’язаностей, страхів і надій.
Для багатьох українців окупація – це не просто територія під ворожим контролем. Це все ще їхній дім, який вони не готові покинути остаточно, навіть розуміючи всі ризики. І це, мабуть, найтрагічніший аспект цієї війни.
