У самому серці фестивального літа відбувся 16-й Одеський міжнародний кінофестиваль, який, попри всі виклики воєнного часу, став символом незламності українського культурного фронту. Цьогорічний фестиваль, що проходив із 1 по 6 жовтня, продемонстрував, як сучасне кіно відображає реалії війни та водночас залишається простором для мрій, надій і творчого осмислення майбутнього.
Як журналістка, яка висвітлює культурні події понад десятиліття, можу впевнено сказати: цьогорічний ОМКФ став одним із найсильніших за останні роки, поєднавши документальні свідчення війни з художніми рефлексіями та навіть космічними мріями.
Відкриття: між болем і сподіваннями
Фестиваль відкрився стрічкою “Окоп” режисера Валентина Васяновича — пронизливою драмою про українського військового, який опиняється у пастці на передовій. Під час церемонії відкриття режисер наголосив: “Кожен окоп в Україні — це не просто військова споруда, це символ нашої боротьби за право існувати”. Стрічка отримала спеціальну відзнаку журі та викликала тривалі овації.
Цьогоріч географія фестивалю була розширена — покази відбувалися не лише в Одесі, але й у Києві, Львові та Ужгороді. “Ми хотіли, щоб фестивальне кіно стало доступним для якомога більшої кількості українців, адже культура об’єднує і дає сили навіть у найтемніші часи”, — пояснила Юлія Сінькевич, генеральна продюсерка фестивалю.
Національний конкурс: погляд зсередини
Національна конкурсна програма представила 12 українських фільмів, що відображають різноманітні аспекти сучасності. Головну нагороду отримала стрічка “Між небом і землею” Наталі Ворожбит — щемка історія про родину, розділену війною, яка шукає шляхи до примирення та зцілення.
Особливого резонансу набула документальна картина “Діти війни” Аліси Коваленко, що розповідає про підлітків на деокупованих територіях. Фільм не просто фіксує травматичний досвід, але й показує неймовірну стійкість юного покоління, яке попри все зберігає здатність мріяти і сподіватися.
“Коли я знімала цих дітей, мене вразила їхня здатність залишатися дітьми навіть у найскладніших умовах. Це змусило мене переосмислити власне розуміння стійкості”, — поділилася режисерка під час обговорення після показу.
Міжнародний контекст: Україна на світовій мапі
Міжнародна програма фестивалю зібрала кінострічки з понад 35 країн. Особливою темою став розділ “Війна очима світу” — колекція фільмів, створених іноземними режисерами про українську боротьбу.
“Сьогодні українська історія — це частина світової історії. І надзвичайно важливо, що міжнародні митці відгукуються на наші події”, — зазначив Андрій Халпахчі, арт-директор фестивалю.
Головний приз міжнародного конкурсу отримала французько-українська копродукція “Зоря” Надії Парфан. Журі відзначило унікальне поєднання поетичної візуальної мови з документальною правдивістю.
Ретроспективи та спеціальні події
Особливою родзинкою фестивалю стала ретроспектива “Космос по-українськи” — добірка фільмів різних років, що відображають українське бачення космосу. Від класики “Планета бур” до сучасних “Атлантиди” Васяновича та “Спас” Наталки Ворожбит.
“Наш погляд на космос — це завжди погляд у майбутнє. І сьогодні, коли ми боремося за право мати це майбутнє, космічна тематика набуває особливого звучання”, — прокоментувала кураторка програми Ольга Бірзул.
Також варто відзначити спеціальну програму для дітей “Кіно для малечі” — серію анімаційних фільмів, що демонструвалися у прихистках та дитячих лікарнях.
Індустрійна платформа: відбудова кіногалузі
Паралельно з кінопоказами працювала професійна платформа Film Industry Office, де обговорювали шляхи відновлення та розвитку українського кіновиробництва під час війни.
“Кіноіндустрія зазнала серйозних викликів, але саме зараз ми бачимо, наскільки важливо продовжувати знімати фільми. Це наша культурна зброя і засіб документування історії”, — наголосив Пилип Іллєнко під час дискусії “Кіно як інструмент культурної дипломатії”.
Особливу увагу привернув круглий стіл “Відновлення кіностудій на деокупованих територіях”, де обговорювалися конкретні проєкти з відбудови кіноінфраструктури.
Погляд у майбутнє
Закриття фестивалю ознаменувалося показом фільму “Сестри” Марисі Нікітюк — стрічки про жіночу дружбу, що народжується в найскладніших обставинах. Символічно, що фільм завершується сценами весни та відродження.
“Фестиваль цього року — це не просто кіноподія, це маніфест: українське кіно живе і розвивається попри війну. Більше того, саме зараз воно набуває особливої глибини та значущості”, — підсумувала Юлія Сінькевич під час церемонії закриття.
16-й ОМКФ ще раз довів: українська культура залишається незламною. Від окопів до космосу, від документальних свідчень до поетичних візій — наше кіно охоплює весь спектр людського досвіду, допомагаючи осмислити теперішнє і зберегти надію на майбутнє.
У часи, коли кожен день приносить новини з фронту, Одеський кінофестиваль став місцем, де біль трансформується у мистецтво, а страх поступається місцем надії. І можливо, саме це і є найважливіша місія культури під час війни.
