Розшук зниклих безвісти у зоні бойових дій – це виснажливий марафон, який щодня долають тисячі українських родин. За весь час повномасштабного вторгнення ця проблема набула катастрофічних масштабів. Як військовий кореспондент, який працює в гарячих точках з 2014 року, я неодноразово спостерігав трагедії родин, що місяцями і роками шукають своїх близьких.
Точної кількості зниклих безвісти в Україні наразі не знає ніхто. За оцінками Міжнародного Комітету Червоного Хреста, йдеться про десятки тисяч осіб – як військових, так і цивільних. Це люди, доля яких залишається невідомою їхнім близьким, створюючи нестерпний психологічний тягар невизначеності.
“Найстрашніше – не знати. Коли немає ні підтвердження загибелі, ні інформації про полон, ні будь-яких слідів. Це як жити в підвішеному стані роками,” – розповіла мені Олена, яка шукає свого брата-військового вже понад рік після важких боїв під Бахмутом.
Механізми пошуку та їхні обмеження
Пошуком зниклих безвісти в Україні займаються одразу кілька державних структур. Зокрема, це Національне інформаційне бюро, Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення полонених, Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Але часто найефективнішою силою стають волонтери та громадські організації.
“Офіційні структури перевантажені запитами. Іноді координація між різними відомствами недостатня, інформація може губитися або дублюватися,” – пояснює Андрій, координатор однієї з волонтерських груп з пошуку зниклих на Донбасі.
Перебуваючи минулого місяця в районі Часового Яру, я став свідком того, як працюють пошукові групи безпосередньо на передовій. Їхня робота – це ризик власним життям заради ідентифікації загиблих та евакуації тіл. Але навіть ці героїчні зусилля часто не дають швидких результатів.
Мінні поля та доступ до окупованих територій
Одна з найбільших проблем у пошуку зниклих – доступ до територій, де людина могла зникнути. Величезні площі замінованих земель та окуповані території створюють практично непрохідні перешкоди для проведення пошукових операцій.
“На звільнених територіях ми часто знаходимо масові поховання цивільних. Але це тільки частина загальної картини. Скільки таких могил на окупованих землях – невідомо,” – розповів мені співробітник прокуратури, який займається розслідуванням воєнних злочинів.
Під час свого перебування в Запорізькій області минулої осені я бачив, як сапери розміновують території для того, щоб пошукові групи могли працювати. За словами командира саперного підрозділу, на очищення всіх територій можуть піти десятиліття.
Ідентифікація та ДНК-експертиза
Навіть коли тіла знайдені, процес ідентифікації може розтягнутися на місяці. ДНК-експертиза – найточніший метод, але й він має свої обмеження.
“Лабораторії перевантажені. Крім того, потрібні зразки ДНК родичів для порівняння. А іноді ці родичі самі знаходяться на окупованих територіях або виїхали за кордон,” – пояснює судмедексперт Олексій, з яким я спілкувався під час підготовки репортажу з Дніпра.
Особливо складна ситуація з цивільними, які зникли безвісти. Їхні дані не завжди потрапляють до єдиної бази, а пошуки часто лягають на плечі виключно родичів.
Психологічний аспект пошуку
“Найстрашніше – це невизначеність,” – розповідає психолог Марина, яка працює з родинами зниклих безвісти. “Люди не можуть ні оплакати втрату, ні рухатись далі. Вони живуть у постійному очікуванні новин, що виснажує психічно та фізично.”
За моїми спостереженнями, родини зниклих безвісти проходять особливий шлях горя, який може тривати роками. Вони балансують між надією та відчаєм, що створює хронічний стрес.
Деякі родини організовують власні пошуки – збирають інформацію, створюють сторінки в соціальних мережах, їздять по лікарнях та моргах, звертаються до полонених, які повернулися.
Міжнародний досвід і допомога
Україна не перша країна, яка стикається з масовим зникненням людей під час війни. Досвід Балкан, зокрема Боснії та Герцеговини, показує, що пошук зниклих безвісти може тривати десятиліттями після завершення активних бойових дій.
Міжнародний Комітет Червоного Хреста та інші гуманітарні організації надають допомогу у пошуку зниклих безвісти. Вони можуть сприяти обміну інформацією між сторонами конфлікту та забезпечувати технічну підтримку у процесі ідентифікації.
“Червоний Хрест має доступ до інформації з обох сторін конфлікту, що теоретично могло б допомогти. Але навіть у них є обмеження, особливо коли росіяни блокують доступ до певних територій,” – зазначає експерт з гуманітарного права Віктор.
Законодавчі зміни та державна підтримка
З початком повномасштабного вторгнення Україна удосконалила законодавство щодо зниклих безвісти. Зокрема, було прийнято зміни, які визначають особливий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та гарантують підтримку їхнім родинам.
Однак на практиці система все ще має багато недоліків. Родини часто стикаються з бюрократичними перешкодами, відсутністю координації між різними структурами та нестачею ресурсів для проведення пошукових операцій.
“Держава намагається, але масштаб проблеми перевищує наявні можливості,” – пояснює юрист Володимир, який допомагає родинам зниклих безвісти оформлювати необхідні документи.
Надія як рушійна сила
Незважаючи на всі труднощі, саме надія залишається головним рушієм для родин, які продовжують пошуки своїх близьких.
“Ми не можемо здаватися. Поки немає остаточного підтвердження загибелі, ми будемо шукати,” – говорить Марія, чий син зник під час боїв за Маріуполь.
Історії возз’єднання, хоч і рідкісні, дають силу іншим родинам. Кожен звільнений з полону, кожен знайдений живим після місяців пошуків – це промінь надії для тисяч інших сімей.
В умовах триваючої війни пошук зниклих безвісти залишається одним із найболючіших її наслідків. Для розв’язання цієї проблеми потрібні консолідовані зусилля держави, міжнародних організацій та суспільства. А поки ці механізми вдосконалюються, тисячі українських родин продовжують свій щоденний подвиг – невтомний пошук своїх близьких у вирі війни.
