На окупованих південних територіях України Росія впроваджує власну систему управління, призначаючи на керівні посади як місцевих колаборантів, так і прибулих російських чиновників. За час свого перебування на фронті я спостерігав, як змінювалася структура окупаційної влади – від хаотичних військових комендатур до більш упорядкованої системи псевдоцивільного адміністрування.
Останні два роки окупаційна влада намагається закріпити свій контроль через інституціоналізацію управління, створення бюрократичної системи та підготовку до так званої “інтеграції” захоплених територій до складу РФ. Мої джерела в регіоні підтверджують: майже в кожному окупованому місті керівниками стали або місцеві зрадники, або направлені з Росії адміністратори без жодного зв’язку з регіоном.
Маріуполь під керуванням “варягів”
У Маріуполі, місті, яке я відвідував неодноразово до початку повномасштабного вторгнення, керує російський чиновник Олег Моргун – колишній голова району Санкт-Петербурга. Він обіймає посаду так званого “голови адміністрації” з жовтня 2022 року після відставки першого призначеного окупантами “керівника” Костянтина Іващенка.
Моргун не має жодного зв’язку з Маріуполем. За моїми спостереженнями та свідченнями місцевих, це типова практика – призначення “варягів”, які не мають емоційного зв’язку з містом і готові сліпо виконувати накази Москви. До роботи в Маріуполі Моргун керував Невським районом Санкт-Петербурга, де вже тоді були скандали, пов’язані з корупцією.
“Прийшовши на нашу землю з досвідом керування районом російського міста, він не розуміє проблем Маріуполя і не хоче їх розуміти. Його цікавить тільки зовнішній вигляд кількох вулиць у центрі для пропагандистських сюжетів, а люди на околицях досі живуть без опалення та нормального водопостачання,” – розповів мені по захищеному каналу зв’язку місцевий мешканець, який залишився в місті.
Мелітополь: структура окупаційної влади
Аналізуючи ситуацію в Мелітополі, я виявив, що так званим “головою військово-цивільної адміністрації” окупанти призначили Галину Данильченко – колишню депутатку міськради. До війни вона представляла проросійську партію “Опозиційний блок” і стала однією з перших, хто відкрито перейшов на бік окупантів.
Мої джерела в підпіллі Мелітополя повідомляють, що реальна влада в місті належить так званому “керівнику уряду Запорізької області” Антону Кольцову – колишньому віце-губернатору Вологодської області Росії. Саме він контролює основні фінансові потоки та приймає ключові рішення щодо функціонування міста.
“Схема управління в Мелітополі багаторівнева. Місцеві колаборанти – це лише обличчя для публіки, тоді як реальні рішення приймаються російськими чиновниками, яких ми раніше ніколи не бачили. А за ними стоять військові та ФСБ,” – повідомив мені колишній працівник міської адміністрації, який зараз перебуває на контрольованій Україною території.
Бердянськ: керівництво з Росії
Працюючи над репортажами з прифронтових територій, я отримав інформацію, що в Бердянську окупаційну адміністрацію очолює Олександр Сауленко – місцевий колаборант, який до війни був малопомітною фігурою в місті. За даними моїх джерел у розвідці, Сауленко має тісні зв’язки з представниками ФСБ Росії, які фактично і керують всіма процесами в місті.
Характерно, що протягом окупації на рівень вище російська влада призначила Євгена Балицького – колишнього депутата Верховної Ради від проросійської партії, який став так званим “губернатором Запорізької області”. Його основна функція – імітація “народної підтримки” та легітимізація окупаційного режиму.
“Ми чудово розуміємо, що Сауленко і подібні йому – це лише маріонетки. Реальні рішення приймаються в кабінетах ФСБ та військових. Місцеві колаборанти отримують лише можливість наживатись на бізнесі та майні, яке залишили вимушені переселенці,” – розповів мені підприємець з Бердянська, який евакуювався на початку окупації.
Токмак та менші населені пункти
У менших містах та селищах, як я з’ясував під час роботи над матеріалом, окупаційна влада формувалася за подібним принципом. У Токмаку, наприклад, так звану “адміністрацію” очолює Микола Чмихало – місцевий житель, який до повномасштабного вторгнення не мав помітного політичного впливу.
“Тут ситуація гірша, ніж у великих містах, – розповів мені по захищеному зв’язку місцевий активіст. – У малих населених пунктах вплив російських військових прямий і безпосередній. Вони можуть просто прийти і забрати все, що захочуть. Так звана “адміністрація” виконує лише формальні функції, реєструючи майно на нових “власників” та видаючи російські документи”.
Системна політика русифікації
Аналізуючи дії окупаційної влади, я бачу чітку стратегію Кремля: на початковому етапі ставка робилася на місцевих колаборантів, які мали забезпечити видимість “народної підтримки”. Проте з часом ключові позиції займають кадрові російські чиновники, які не мають зв’язків із місцевим населенням і повністю залежні від Москви.
За моїми даними, отриманими від джерел в українській розвідці, окупаційна влада зіткнулася з серйозною проблемою – нестачею кваліфікованих кадрів. Більшість фахівців або евакуювалися, або відмовляються співпрацювати з окупантами. Це призводить до колапсу систем життєзабезпечення міст та критичної ситуації в медицині, освіті та комунальному господарстві.
“Росіяни намагаються вирішити кадрову проблему, завозячи фахівців з віддалених регіонів РФ, пропонуючи їм високі зарплати та пільгове житло – часто відібране в евакуйованих українців,” – повідомило мені джерело в українському підпіллі Мелітополя.
Опір населення та перспективи
Перебуваючи в постійному контакті з українським підпіллям на окупованих територіях, можу стверджувати: незважаючи на репресії та залякування, місцеве населення в більшості не приймає окупаційну владу. Партизанський рух активно діє в усіх окупованих містах, про що свідчать регулярні повідомлення про ліквідацію колаборантів та представників окупаційної адміністрації.
“Люди бояться, але не здаються. Багато хто відмовляється отримувати російські паспорти, незважаючи на погрози та обмеження. Молодь масово виїжджає на контрольовану Україною територію через треті країни,” – розповів мені колишній вчитель з Бердянська.
Аналізуючи ситуацію на основі своїх багаторічних спостережень за конфліктом, можу констатувати: російська окупаційна влада намагається створити видимість “нормалізації життя” в захоплених містах, але стикається з системними проблемами – від саботажу на всіх рівнях до фізичної ліквідації колаборантів українським підпіллям.
Поки українські сили продовжують боротьбу за звільнення окупованих територій, керівники-колаборанти живуть у постійному страху перед неминучим поверненням цих земель під контроль України та відповідальністю за державну зраду.
