Коли я вперше побачив Хамзата у таборі військовополонених під Харковом, він виглядав виснаженим, але в його очах досі жевріла іскра незламності. За чотири місяці перебування у полоні цей 28-річний чеченець, який воював на боці росії, пройшов шлях від запеклого супротивника до людини, що переосмислює своє минуле. Я провів з ним п’ять годин інтерв’ю, розділених на три зустрічі, щоб зрозуміти, як війна змінює людей з обох сторін фронту.
Хамзат – не його справжнє ім’я. Ми змінили його, щоб захистити родину полоненого у Чечні. Навіть тут, за тисячі кілометрів від дому, він боїться розправи над близькими за свої відверті розповіді.
“Мене змусили піти на цю війну. У нас в Чечні немає вибору – або ти воюєш, або твою сім’ю переслідуватимуть”, – починає свою розповідь Хамзат, повільно підбираючи слова.
Його історія почалася ще в лютому 2022 року, коли командування кадирівських формувань оголосило про “добровільну мобілізацію”. Хамзат, колишній поліцейський, який звільнився через незгоду з керівництвом, опинився перед вибором без вибору.
“До мене додому прийшли троє озброєних людей. Сказали, що я маю за годину зібратися і їхати на збірний пункт. Погрожували, що якщо відмовлюся, то проблеми матиме вся родина – батьки, сестри, молодші брати”.
Шлях на фронт
Хамзату видали форму, автомат АК-74М та відправили на тижневі навчання, де він та інші призовники вивчали лише базові навички – як розбирати зброю та стріляти по мішенях. “Нас не вчили тактиці, роботі в складі підрозділу. Просто дали зброю і наказали слухатися командирів”, – згадує він.
У березні 2022-го його підрозділ перекинули під Київ. Він не знав справжньої мети операції – їм казали, що вони їдуть “визволяти братній народ від нацистів”.
“Коли ми прибули в Україну, я був шокований. Ніяких нацистів не було. Звичайні люди дивилися на нас із жахом і ненавистю. Деякі намагалися блокувати дороги власними тілами, щоб не пустити нашу техніку. Тоді я вперше замислився, що щось тут не так”.
Після відступу з-під Києва Хамзата перекинули на Харківський напрямок. Там він провів майже рік, періодично їздячи у відпустку додому. З кожним поверненням на фронт його сумніви посилювалися.
“Я бачив, як мої командири грабують українські будинки, вивозять техніку, меблі. Вони виправдовували це словами про “трофеї”, але я розумів, що це звичайне мародерство. Ми нібито прийшли захищати людей, а самі перетворилися на злодіїв і вбивць”.
Момент істини
У червні цього року під час наступу українських сил на Харківському напрямку підрозділ Хамзата потрапив під артилерійський обстріл. Його контузило, а коли він отямився, то виявив, що залишився один серед лісу.
“Три дні я ховався, намагався знайти своїх. Але всі дороги були перекриті українськими військами. На четвертий день закінчилася вода і їжа. Я вирішив здатися, бо розумів – або це, або смерть від зневоднення”.
Хамзат вийшов на дорогу з піднятими руками, коли побачив український патруль. “Я боявся, що мене застрелять на місці. Адже нам розповідали, що українці не беруть у полон, особливо чеченців. Але мене просто роззброїли, зв’язали руки і посадили в машину”.
Полон і переосмислення
У таборі військовополонених Хамзат зустрів інших російських солдатів різних національностей – росіян, бурятів, дагестанців. Всі вони опинилися в одній ситуації, хоча шляхи до полону були різними.
“Перший місяць був найважчим. Я боявся за свою родину, не знав, що з ними станеться, коли дізнаються, що я в полоні. В Чечні потрапити в полон – це ганьба, гірша за смерть”.
За словами Хамзата, ставлення українських військових до полонених було суворим, але коректним. “Нас не катували, годували тричі на день. Звісно, були допити, але без фізичного насильства. Це суперечило всьому, що нам розповідали про українців”.
Найбільшим відкриттям для Хамзата стало спілкування з українськими військовими чеченського походження, які воюють на боці України.
“Я зустрів тут чеченців, які воюють за Україну. Вони розповіли мені про батальйон імені Шейха Мансура, про те, як Росія знищила Чечню під час двох воєн. Я знав про це, але завжди сприймав як давню історію. Тепер я почав бачити зв’язок – те, що Росія робила в Чечні, вона зараз робить в Україні”.
Між двома світами
Сьогодні Хамзат перебуває в складному становищі. Він не може повернутися додому, бо там його чекає трибунал за здачу в полон. Але й в Україні він – військовополонений, учасник агресії.
“Я хотів би, щоб мене обміняли, але водночас боюся цього. В Росії мене можуть стратити як зрадника, особливо якщо дізнаються про мої нинішні погляди. Але залишатися в полоні теж нестерпно. Я заплутався між двома світами”.
Історія Хамзата – це історія людини, затиснутої між жорнами великої війни. Він зізнається, що не знає, яким буде його майбутнє. Але одне він усвідомив чітко – війна не має жодного виправдання.
“Якщо б я міг повернутися в той лютий 2022 року, я б зробив все, щоб уникнути мобілізації. Втік би з країни, переховувався. Ця війна зламала тисячі життів з обох боків. І заради чого? Заради чиїхось імперських амбіцій?”
Перед тим як я залишив табір, Хамзат попросив передати повідомлення своїй родині, якщо матиму таку можливість: “Скажіть, що я живий і здоровий. І що я прошу вибачення за біль, який їм завдав”.
Історія Хамзата – лише одна з тисяч подібних історій цієї війни. Вона нагадує нам, що за сухою статистикою втрат і перемог стоять живі люди, часто вплутані у конфлікт проти власної волі. І найбільша трагедія війни полягає в тому, що вона руйнує не лише міста, але й людські душі.
