У затишному спортзалі на околиці Києва юні скелелази долають стіни, покриті різнокольоровими зачіпками. Їхні тренери уважно спостерігають, даючи поради та підтримуючи дітей, коли ті намагаються подолати складні маршрути. Ця сцена могла б здаватися звичайною, якби не одна деталь: більшість обладнання тут придбано на кошти батьків та спонсорів, а не держави.
“Ми вже звикли розраховувати лише на власні сили,” – розповідає Олена Підгрушна, тренерка з 12-річним стажем. “Навіть коли наші спортсмени виборюють медалі на міжнародних змаганнях, державної підтримки практично немає. Але ми не здаємося – бо любимо цей спорт і віримо в наших атлетів.”
Спортивне скелелазіння в Україні розвивається вже понад 30 років. За цей час наші спортсмени неодноразово доводили свою конкурентоспроможність на світовій арені. Однак, попри зростаючу популярність цього виду спорту, особливо після його включення до програми Олімпійських ігор у 2021 році, українські скелелази продовжують стикатися з серйозними викликами.
Досягнення без належної підтримки
Минулого року на чемпіонаті Європи українська збірна здобула три медалі, включаючи золото Євгена Кравченка у болдерингу. Цей результат – справжній подвиг, враховуючи умови підготовки наших спортсменів.
“Для виїзду на міжнародні змагання ми часто збираємо кошти через соціальні мережі,” – ділиться Сергій Топішко, член національної збірної. “Більшість спортсменів працюють або навчаються паралельно з тренуваннями, бо прожити на те, що дає спорт, неможливо.”
Федерація спортивного скелелазіння України існує здебільшого завдяки ентузіазму її членів. Волонтери допомагають організовувати змагання, батьки возять дітей на тренування, а тренери часто працюють за мінімальну винагороду.
Розвиток інфраструктури власними силами
У більшості європейських країн скеледроми фінансуються державою або муніципалітетами. В Україні ж майже всі тренувальні бази – приватні. Це значно обмежує доступність спорту для дітей із малозабезпечених родин.
“Коли ми почали будувати наш скеледром, розраховували лише на власні заощадження та допомогу друзів,” – розповідає Віктор Савченко, власник одного з київських скеледромів. “Потім знайшли кількох спонсорів. Про державну підтримку навіть не мріяли.”
Попри це, кількість скеледромів в Україні повільно зростає. Сьогодні вони є майже в усіх обласних центрах, що дозволяє залучати більше дітей та молоді до цього виду спорту.
Талановита молодь – майбутнє українського скелелазіння
Особливу гордість викликають успіхи юних українських скелелазів. На молодіжних змаганнях наші спортсмени регулярно потрапляють у фінали та виборюють медалі.
“Діти дуже мотивовані, навіть коли бачать, що умови тренувань далекі від ідеальних,” – зазначає Марина Гриценко, тренерка дитячої групи. “Вони розуміють, що для досягнення результату потрібно працювати втричі більше, ніж їхнім ровесникам з інших країн.”
14-річна Софія Дорошенко, яка нещодавно стала призеркою європейського юнацького кубку, тренується шість днів на тиждень. “Звичайно, хотілося б мати кращі умови, але я люблю скелелазіння і готова долати труднощі,” – каже дівчина. Її батьки витрачають значну частину сімейного бюджету на спортивне спорядження та поїздки на змагання.
Війна та новий виклик для спортсменів
Повномасштабне вторгнення Росії принесло додаткові складнощі. Багато скеледромів було пошкоджено або знищено, частина спортсменів та тренерів вимушено покинули країну.
“Перші місяці війни ми взагалі не думали про спорт, допомагали армії та переселенцям,” – згадує Олексій Рубцов, тренер національної збірної. “Потім поступово повернулися до тренувань, бо зрозуміли: наші перемоги у спорті – це теж важливо для країни.”
Деякі українські скелелази зараз тренуються за кордоном, але продовжують представляти Україну на міжнародних змаганнях. Інші відновили тренування в тих регіонах, де це безпечно.
Перспективи розвитку
Незважаючи на всі труднощі, українське спортивне скелелазіння має хороші перспективи. Цей вид спорту стає все популярнішим серед молоді, з’являються нові ініціативи щодо будівництва скеледромів.
“Після війни ми плануємо відкрити сучасний тренувальний центр з олімпійським форматом скеледрому,” – ділиться планами Геннадій Копійка, президент Федерації спортивного скелелазіння України. “Шукаємо інвесторів, розробляємо проєкт. Сподіваємося, що й держава нарешті зверне увагу на наш вид спорту.”
Експерти відзначають, що скелелазіння має великий потенціал не лише як спорт високих досягнень, але й як спосіб оздоровлення та реабілітації. У багатьох країнах скелелазіння використовують для роботи з дітьми з особливими потребами та для реабілітації військових.
“Цей спорт розвиває не лише фізичні якості, але й характер, вміння долати труднощі, аналітичне мислення,” – пояснює спортивний психолог Наталія Ковальчук. “Україна має всі шанси стати однією з провідних країн у цьому виді спорту, якщо буде належна підтримка.”
Поки що українські скелелази продовжують покладатися переважно на власні сили, ентузіазм тренерів та підтримку батьків і спонсорів. Але їхні успіхи доводять, що навіть за таких умов можна досягати високих результатів. Залишається сподіватися, що держава нарешті оцінить потенціал цього олімпійського виду спорту та надасть йому належну підтримку.
