Я бачив війну зблизька з 2014 року. Коли стоїш на позиціях під Авдіївкою чи Бахмутом, розумієш, що між життям і смертю наших захисників часто стоїть лише питання наявності достатньої кількості зброї та боєприпасів. Останні рішення адміністрації Білого дому щодо обмеження використання американської зброї викликають серйозне занепокоєння серед військових експертів та безпосередньо на фронті.
Минулого тижня Washington Post оприлюднила інформацію про нові обмеження, які США накладають на використання українською армією американської зброї. Зокрема, заборона стосується ударів далекобійними системами по території Росії. Фактично, це означає, що наші захисники не можуть знищувати ворожі пускові установки, склади боєприпасів та командні пункти, розташовані на російській території, навіть коли саме звідти обстрілюють українські міста.
Розмовляючи з офіцерами на східному напрямку минулого місяця, я чув одну й ту саму думку: “Нам зв’язують руки в той час, коли противник може вільно маневрувати своїми силами”. Командир артилерійського підрозділу, який просив не називати його ім’я, пояснив мені ситуацію: “Ми бачимо їхні вогневі позиції за 20 кілометрів від кордону, знаємо точні координати, але не можемо завдати удару, тому що це територія РФ. А вони звідти щодня обстрілюють наші позиції та цивільні об’єкти”.
Стратегічний дисбаланс на полі бою
Така асиметрія в правилах ведення війни створює критичний дисбаланс. За оцінками військових аналітиків Інституту вивчення війни (ISW), російські війська користуються “зонами безпеки”, розміщуючи стратегічні об’єкти на своїй території поблизу кордону. З практичного досвіду можу сказати, що такий підхід дозволяє противнику значно підвищити ефективність своїх атак при зниженні ризику втрати техніки та особового складу.
Для розуміння масштабу проблеми: згідно з даними української розвідки, близько 40% ракетних ударів по критичній інфраструктурі України здійснюється з позицій, розташованих на території Росії в прикордонній зоні. Якби українські сили мали змогу знищувати ці пускові установки, ефективність російських атак могла б знизитися щонайменше на третину.
Американські HIMARS та інші високоточні системи доведи свою надзвичайну ефективність у знищенні ворожих складів боєприпасів та командних пунктів на окупованих територіях України. Під час літнього контрнаступу 2022 року я особисто бачив результати таких ударів – знищені склади в Новій Каховці та розбиті командні пункти в Херсонській області. Ці удари кардинально змінили ситуацію на південному напрямку.
Політичний контекст обмежень
Рішення Білого дому має чіткий політичний підтекст. Адміністрація Байдена побоюється “ескалації конфлікту” та можливого прямого протистояння з Росією. Проте такий підхід ігнорує реальність, в якій живуть українці. Війна вже ескалювала до повномасштабного вторгнення, і саме відсутність адекватної відповіді на попередні агресивні дії Росії призвела до нинішньої ситуації.
Колишній командувач силами НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав в інтерв’ю Defense One зазначив: “Наша політика самостримування лише заохочує подальшу агресію. Ми повинні дозволити Україні використовувати надані засоби для захисту своєї території в повному обсязі”.
З моїх розмов з українськими дипломатами стає зрозуміло, що Київ продовжує наполягати на знятті цих обмежень у переговорах з американськими партнерами. Проте поки що ці зусилля не призвели до змін у політиці Вашингтона.
Практичні наслідки для фронту
На практиці ці обмеження мають конкретні тактичні наслідки. Минулого тижня я відвідував позиції українських військ біля Куп’янська, де ситуація залишається надзвичайно напруженою. Командир розвідувального підрозділу розповів мені: “Ворог перекидає резерви та техніку з Бєлгородської області. Ми бачимо їхні колони, знаємо маршрути, але не можемо завдати превентивного удару. Доводиться чекати, поки вони перетнуть кордон і вступлять у бій з нашими силами”.
Економічно такий підхід також нераціональний. Знищення однієї пускової установки чи складу боєприпасів на території Росії може запобігти десяткам атак на українські міста, зберегти критичну інфраструктуру та врятувати життя цивільних. Натомість, через обмеження Україна змушена витрачати дорогі засоби ППО на перехоплення ракет, які могли б бути знищені ще до запуску.
За підрахунками військових експертів, вартість перехоплення однієї російської ракети системами Patriot чи NASAMS в середньому в 3-4 рази перевищує вартість удару по пусковій установці до запуску ракети.
Наслідки для міжнародної безпеки
Обмеження на використання американської зброї створюють небезпечний прецедент у міжнародних відносинах. Фактично, агресор отримує “зону безпеки” на власній території, з якої може безкарно завдавати ударів по іншій державі. Це підриває принципи міжнародного права та систему колективної безпеки, яка існувала після Другої світової війни.
Спілкуючись з експертами з Інституту Гудзона та Атлантичної ради, я чув однозначну оцінку: такий підхід може заохотити й інших потенційних агресорів по всьому світу, які побачать, що можуть безкарно використовувати свою територію для атак на сусідів.
Британський аналітик з Royal United Services Institute (RUSI) Джастін Бронк у своєму нещодавньому аналізі зазначив: “Асиметричні обмеження в користуванні зброєю створюють небезпечний дисбаланс не лише на українському театрі бойових дій, але й формують негативні шаблони для майбутніх конфліктів”.
Шлях уперед
Для України критично важливо продовжувати дипломатичні зусилля, спрямовані на зняття цих обмежень. Як показує досвід, рішення Вашингтона щодо надання зброї поступово еволюціонували – від початкової відмови надавати наступальні озброєння до поставок танків, артилерійських систем та дозволу на обмежене використання ATACMS.
Українські дипломати та військові експерти повинні продовжувати демонструвати американським партнерам, що нинішні обмеження лише продовжують війну, збільшують її ціну в людських життях та економічних втратах, а також підривають стратегічні цілі США щодо стримування російської агресії.
З фронтового досвіду можу сказати: наші військові готові ефективно використовувати надані засоби з дотриманням усіх норм міжнародного гуманітарного права. Йдеться про точкові удари по військових об’єктах, а не про безладні обстріли населених пунктів, як це робить російська армія.
Пам’ятаю розмову з командиром артилерійської бригади під Харковом минулої весни. Він сказав просту, але вражаючу фразу: “Нам не потрібні особливі привілеї. Нам потрібне лише право захищати свою землю та своїх людей за тими ж правилами, за якими на нас нападають”.
На мою думку, це найточніше визначення справедливості, яку зараз потребує Україна від своїх міжнародних партнерів.
