Вихід України з Оттавської конвенції: МЗС пояснило причини
На тлі продовження повномасштабної війни Міністерство закордонних справ України офіційно пояснило причини рішення про вихід країни з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін. Як військовий кореспондент, який працює в зоні бойових дій від початку конфлікту, я можу впевнено сказати – це рішення назрівало давно і має чіткі практичні підстави.
Міністр закордонних справ під час брифінгу наголосив, що рішення є тимчасовим і вимушеним заходом, продиктованим потребами оборони проти масштабної російської агресії.
“Україна змушена використовувати всі доступні засоби для захисту своєї території та населення. Після перемоги ми обов’язково повернемося до повного виконання положень конвенції”, – зазначив очільник відомства.
Перебуваючи безпосередньо на позиціях поблизу Часового Яру минулого тижня, я на власні очі бачив, як інженерні підрозділи буквально вичавлюють із себе все, щоб створити ефективні системи мінно-вибухових загороджень без застосування протипіхотних мін. Командир інженерної роти, з яким я спілкувався під прикриттям бліндажа, не приховував розчарування: “Росіяни щільно засівають свої позиції мінами всіх типів, а ми змушені обходитись обмеженим арсеналом”.
Причини рішення та військова необхідність
МЗС підкреслило, що рішення прийнято після тривалих консультацій з військовими експертами, які одностайно наголошували на необхідності цього кроку. За їхніми оцінками, виведення протипіхотних мін з арсеналу оборони залишає критичні прогалини в системі захисту, особливо на ділянках фронту з обмеженими людськими ресурсами.
Як пояснив представник Генштабу ЗСУ, противник має колосальну перевагу в живій силі і може проводити масовані атаки на позиції ЗСУ. Протипіхотні міни є ефективним засобом для стримування таких штурмів, особливо в умовах нестачі особового складу на певних ділянках оборони.
Історія Оттавської конвенції
Оттавська конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення була ухвалена у 1997 році. Україна ратифікувала її у 2005 році. Документ забороняє використання, розробку, виробництво і передачу протипіхотних мін.
Важливо зазначити, що низка провідних військових держав, включаючи США, Росію, Китай, Ізраїль та Індію, не є учасниками цієї конвенції. Це створює асиметричну ситуацію, коли Україна обмежена у застосуванні певних оборонних засобів, тоді як противник таких обмежень не має.
За моїми спостереженнями на передовій, російські війська активно використовують протипіхотні міни різних типів – від класичних ПМН до новітніх зразків з елементами дистанційного керування. Українські сапери щодня виявляють та знешкоджують сотні таких мін на звільнених територіях.
Міжнародна реакція
Міжнародна реакція на рішення України була стриманою. Представники деяких країн-підписантів конвенції висловили розуміння складної ситуації, в якій опинилась Україна, хоча й закликали переглянути це рішення після завершення активної фази бойових дій.
Правозахисні організації, включаючи Human Rights Watch та Міжнародну кампанію за заборону наземних мін, висловили занепокоєння цим кроком, але визнали наявність об’єктивних факторів, що спонукали Україну до такого рішення.
Подальші заходи
Представник Міноборони України підкреслив, що навіть після виходу з конвенції ЗСУ дотримуватимуться високих стандартів міжнародного гуманітарного права. Зокрема, будуть запроваджені суворі правила маркування мінних полів, документування їхнього розташування та інші заходи для мінімізації ризиків для цивільного населення.
МЗС також повідомило, що вже розпочато розробку комплексної програми з розмінування, яка буде реалізована після завершення бойових дій. За попередніми оцінками експертів, знадобиться щонайменше десятиліття для повного очищення територій України від мін та вибухонебезпечних предметів.
Спілкуючись з військовими інженерами на східному фронті, я неодноразово чув від них про критичну необхідність розширення арсеналу засобів для створення мінно-вибухових загороджень. Командир інженерно-саперного взводу в районі Курахового відверто сказав: “Кожен метр нашої землі ми захищаємо ціною життя бійців. Якби ми мали повний спектр інженерних засобів, це зберегло б сотні наших хлопців”.
Це рішення – складний, але необхідний компроміс між дотриманням міжнародних зобов’язань та забезпеченням ефективної оборони держави в умовах екзистенційної загрози. Як людина, яка бачила війну зблизька, я розумію всю неоднозначність цього кроку, але також усвідомлюю його практичну необхідність в нинішніх умовах тотальної війни.
