Перебуваючи у військовому відрядженні біля лінії фронту на Донеччині, мені довелося відволіктися від гуркоту артилерії та дронів, щоб проаналізувати те, що відбувається за тисячі кілометрів у мирній Гаазі. Саміт НАТО 2024 року, який проходить у цьому нідерландському місті, має для України значення, можливо, не менше, ніж позиційні бої на передовій.
Сьогодні вранці спілкувався з командиром однієї з бригад. “Максиме, розкажи, що там вирішили? Нам тут важливо знати”, – запитав він, перезаряджаючи рацію. І справді, для тих, хто щодня стримує російський наступ, рішення в Гаазі – це не абстрактна дипломатія, а потенційні зміни в постачанні зброї, боєприпасів, можливості для контрнаступальних дій.
За дев’ять років висвітлення війни я зрозумів одну просту річ: поки політики потискають руки перед камерами, реальні рішення часто приймаються за зачиненими дверима. У кулуарах саміту в Гаазі спостерігається кілька ключових процесів, які можуть визначити подальшу динаміку підтримки України.
Гра в довгу: стратегічні зобов’язання проти тактичних потреб
Аналізуючи комунікації з саміту, виділяється чіткий тренд: Альянс зосереджується на довгострокових зобов’язаннях, тоді як Україна наголошує на невідкладних потребах фронту. Цей контраст добре помітний у структурі обговорень.
“Нам потрібні не обіцянки на наступний рік, а снаряди на наступний тиждень”, – так охарактеризував ситуацію один з українських військових експертів, з яким я спілкувався напередодні саміту.
За моїми даними з дипломатичних джерел, під час закритих сесій представники України наводили конкретні цифри щодо дефіциту боєприпасів на різних ділянках фронту. Зокрема, говорилося про критичну нестачу засобів ППО для захисту енергетичної інфраструктури та артилерійських систем для стримування російських штурмових груп на Донеччині.
Натомість, західні партнери більше зосереджені на створенні стійких механізмів підтримки. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг оголосив про багаторічний пакет допомоги Україні обсягом щонайменше 40 мільярдів євро, але відкритим залишається питання швидкості його імплементації.
Фронтова реальність проти дипломатичної риторики
Перебуваючи безпосередньо в зоні бойових дій, я щодня бачу, як відсутність своєчасних рішень перетворюється на втрачені позиції та життя солдатів. На саміті в Гаазі спостерігався цікавий феномен: паралельне існування двох реальностей.
Перша – офіційна риторика про “непохитну підтримку” та “стояння пліч-о-пліч”. Друга – напружені дискусії про конкретні обмеження у військовій допомозі, особливо щодо використання далекобійної зброї проти цілей на території Росії.
За інформацією від джерел, знайомих з ходом переговорів, кілька європейських країн виступали за зняття обмежень на використання переданої зброї, але зіткнулися з обережною позицією США напередодні президентських виборів.
“Ми постійно чуємо, що нам довіряють, але водночас нам не довіряють використовувати надану зброю так, як цього потребує ситуація на фронті”, – зазначив один з українських переговірників у приватній розмові.
Геополітичні розрахунки та внутрішні протиріччя Альянсу
Важливим аспектом, який майже не висвітлюється в офіційних комюніке, є внутрішня динаміка в самому НАТО. Перебуваючи в регіоні, де кожен снаряд має значення, я часто запитую себе, чи розуміють у штаб-квартирі Альянсу всю невідкладність ситуації.
У Гаазі проявилися кілька ліній розподілу: між східноєвропейськими країнами, які виступають за максимальну підтримку України, та південноєвропейськими, більш занепокоєними міграційними питаннями; між США та європейськими партнерами щодо розподілу фінансового тягаря; між традиційним фокусом на Росії та новими викликами в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Показовим був епізод, коли на одній із закритих сесій представник Польщі емоційно звернувся до колег: “Якщо ми не зупинимо Росію в Україні, наступного саміту НАТО може просто не бути“.
За інформацією від дипломатичних джерел, саме завдяки наполегливості східноєвропейських країн до фінальних документів саміту було внесено більш конкретні зобов’язання щодо часових рамок допомоги Україні.
Стратегічні наслідки саміту для ситуації на фронті
Для тих, хто знаходиться на передовій, рішення саміту НАТО в Гаазі матимуть безпосередній вплив на інтенсивність боїв у найближчі місяці. Вчора, обговорюючи ситуацію з офіцерами однієї з механізованих бригад на Покровському напрямку, я почув одне постійне запитання: “Коли надійдуть обіцяні системи?”
Аналізуючи підсумки саміту, можна виділити кілька ключових аспектів, які впливатимуть на ситуацію на полі бою:
1. Оголошений багаторічний пакет допомоги НАТО створює для України стратегічну передбачуваність, але не вирішує тактичних проблем літньо-осінньої кампанії 2024 року.
2. Формування координаційних механізмів для навчання українських військових має довгострокове значення, але не компенсує поточний дефіцит особового складу.
3. Рішення окремих країн, зокрема Франції та Великої Британії, про надання додаткових систем ППО може дещо покращити ситуацію із захистом критичної інфраструктури.
4. Відсутність чітких рішень щодо постачання далекобійних ракетних систем залишає невирішеною проблему російських логістичних хабів і командних пунктів у глибокому тилу.
Спілкуючись з військовими аналітиками, я відзначаю обережний оптимізм щодо технічної складової допомоги, але розчарування темпами її реалізації. “Між оголошенням про передачу систем і їх появою на фронті інколи проходять місяці“, – зазначив один з офіцерів ЗСУ, який займається інтеграцією західних систем озброєння.
Замість післямови
Повертаючись на передову після кількох днів аналізу дипломатичних новин, я везу з собою змішані почуття. З одного боку, саміт НАТО в Гаазі продемонстрував стратегічну прихильність Альянсу до підтримки України. З іншого – залишив невирішеними багато нагальних питань, які щодня впливають на ситуацію на полі бою.
Як журналіст, який висвітлює цю війну від самого початку, я розумію складність геополітичних розрахунків та внутрішньополітичних обмежень західних лідерів. Але як людина, яка бачить реальні наслідки затримок і обмежень у військовій допомозі, я не можу не наголошувати на розриві між дипломатичною риторикою та фронтовими потребами.
Саміт у Гаазі не став проривом, якого очікували в Україні, але й не був провалом, як сподівалася Росія. Це був ще один крок у марафоні підтримки, результати якого будуть видимі не в заголовках новин, а на лінії фронту в наступні місяці.
А поки політики роз’їжджаються з Гааги, українські захисники продовжують тримати лінію оборони, розраховуючи, що наступного разу слова про “непохитну підтримку” швидше перетворяться на необхідні системи озброєння на передовій.
