Звільнення українських військовополонених: сльози, обійми та повернення додому
Сьогодні мав можливість бути присутнім при поверненні наших хлопців і дівчат з полону. Ці моменти неможливо передати словами, але як журналіст, що висвітлює війну від 2014 року, я маю спробувати. Повітря навколо наче наелектризоване – мікс з напруги, надії та невимовної радості.
Колона автобусів з’явилася здалеку близько четвертої години дня. Медики, психологи, родичі – всі завмерли в очікуванні. Багато хто не стримував сліз ще до того, як побачив своїх рідних. Деякі стискали в руках фотографії, інші – маленькі обереги чи квіти.
Перші кроки на рідній землі
Перші кроки звільнених бійців на рідній землі – це момент, який врізається в пам’ять назавжди. Хтось вийшов самостійно, декого виносили на ношах. Різні емоції на їхніх обличчях: від шоку до нестримних сліз радості. Декілька військових просто впали на коліна і цілували землю.
“Я вже не вірив, що повернуся,” – тихо промовив до мене Олександр, 45-річний захисник “Азовсталі”. Його руки тремтять, коли він намагається запалити цигарку. “Десять місяців… здавалося, що пройшло десять років”.
З власного досвіду роботи в зоні бойових дій знаю, що саме в таких моментах найкраще видно справжню ціну війни. Не в сухих зведеннях чи аналітичних статтях, а в цих обіймах, у цих поглядах, де жах пережитого поступово змінюється усвідомленням свободи.
Медична допомога
Медики працюють швидко й професійно. Для багатьох звільнених потрібна термінова допомога – виснаження, незагоєні рани, психологічні травми. Лікар Тарасенко, з яким ми неодноразово перетиналися в Бахмутському напрямку, коротко пояснює: “Перші години – найважливіші. Треба стабілізувати стан, провести швидку діагностику”.
Історії полону
Історії полону – окрема болюча тема. За попередніми розповідями звільнених, умови утримання були нелюдськими. Відсутність медичної допомоги, знущання, психологічний тиск. Однак детальні свідчення з’являться пізніше – зараз важливіше відновлення.
Зустріч із родинами
Родини зустрічають своїх героїв по-різному. Пам’ятаю момент, коли літня жінка просто мовчки тримала за руку сина, не в змозі вимовити жодного слова. Чоловік середніх років міцно обіймав дружину-медика, яка потрапила в полон ще під час евакуації поранених з “Азовсталі”. А маленька дівчинка кілька хвилин просто дивилася на тата, ніби не вірячи, що він справжній, а потім раптом кинулася йому на шию.
Полковник ЗСУ, який координував процес прийому звільнених, розповів мені, що кожен обмін – надзвичайно складна операція з військової, дипломатичної та логістичної точок зору. “Ми боремося за кожного – від рядового до офіцера. Кожен український захисник має повернутися додому”.
Дані про звільнених
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, цього разу з полону повернулися 75 українців. Серед них – представники ЗСУ, Національної гвардії, прикордонники та медики. Особливо важливим було повернення важкопоранених, які потребують негайної спеціалізованої допомоги.
Для мене особисто сьогоднішній день став нагадуванням, чому важливо продовжувати роботу військового журналіста, незважаючи на всі ризики та психологічне виснаження. Коли бачиш ці моменти возз’єднання сімей, розумієш, що кожна історія з фронту, кожен репортаж – це спроба наблизити день, коли останній український полонений повернеться додому.
Шлях реабілітації
Психологи, які працюють з колишніми бранцями, підкреслюють, що попереду – довгий шлях реабілітації. “Фізичні рани часто загоюються швидше, ніж душевні,” – пояснює військовий психолог Марина Коваль. “Але підтримка близьких і розуміння суспільства – найкращі ліки”.
Примітно, що серед звільнених є ті, хто, попри все пережите, говорить про бажання повернутися до служби після реабілітації. “Треба завершити те, що почали,” – твердо сказав мені сержант з 36-ї бригади морської піхоти.
У ці моменти особливо гостро усвідомлюєш, що війна – це не лише про території чи геополітику. Це насамперед про людей. Про їхні долі, зламані й відновлені. Про незламний дух і віру в повернення.
Наступні кроки
Вже за кілька годин звільнені військові вирушать до медичних закладів для детального обстеження та лікування. Потім – реабілітаційні центри, возз’єднання з родинами, поступове повернення до мирного життя, яке для багатьох стало майже забутим сном.
Спостерігаючи за цим процесом, розумієш, що такі моменти – серед найважливіших у цій війні. Бо саме заради таких миттєвостей, заради повернення кожного українця додому, і триває боротьба на всіх фронтах – військовому, дипломатичному, інформаційному.
За майже десять років висвітлення війни я був свідком багатьох трагедій і перемог. Але моменти повернення наших людей з полону завжди викликають особливі емоції – суміш радості, гордості й непохитної віри в те, що Україна обов’язково поверне всіх своїх героїв.
