Перебуваючи на схід від Латвії під час висвітлення бойових дій, не можу не аналізувати паралелі між ситуацією в Україні та досвідом балтійських країн. Мовна політика – це не просто культурне питання, а й елемент національної безпеки, що яскраво демонструє досвід Естонії, Латвії та Литви після розпаду СРСР.
Протягом моїх численних відряджень до прибалтійських країн, я мав змогу спостерігати, як ці держави вирішували мовне питання, маючи значну кількість російськомовного населення. Цей досвід особливо актуальний для України сьогодні, коли ми перебуваємо у стані повномасштабної війни з Росією.
Естонський шлях: чіткі правила та системний підхід
Естонія, де близько чверті населення російськомовні, обрала шлях послідовної державної мовної політики. Працюючи над репортажем у Таллінні минулого року, я спілкувався з Мартіном Еренбергом, експертом з інтеграційної політики.
“Ми розуміли, що мова – це не просто засіб комунікації, а й інструмент формування ідентичності та лояльності,” – пояснював він. “Тому нашим пріоритетом стало забезпечення вивчення естонської всіма громадянами.”
Естонія запровадила обов’язкові мовні іспити для отримання громадянства та працевлаштування в державному секторі. Паралельно держава інвестувала значні ресурси у безкоштовні мовні курси та програми інтеграції. Характерною рисою естонського підходу є його системність та послідовність – державна мова просувається як необхідна умова для повноцінної участі в суспільному житті, але без дискримінації російськомовних.
Латвійський досвід: складний шлях до балансу
Латвія, де частка російськомовних ще більша, стикнулася з серйознішими викликами. Під час мого перебування в Ризі для підготовки матеріалу про інформаційну безпеку, я зустрівся з Інесе Берзіною, керівницею програми мовної політики.
“Нашою головною помилкою була повільність у впровадженні інтеграційних програм на початку незалежності,” – відверто визнала вона. “Це створило ситуацію, коли значна частина російськомовних мешканців опинилася в інформаційному та культурному просторі Росії.”
Латвія поступово посилювала вимоги до знання державної мови, особливо у сфері освіти. Реформа освіти 2018 року передбачала перехід середньої школи на навчання латиською мовою. Втім, цей процес супроводжувався протестами та політичними спекуляціями.
Важливо відзначити, що після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, підтримка державної мовної політики серед російськомовних латвійців значно зросла.
Литовський варіант: інтеграція через освіту
Литва, маючи найменшу частку російськомовного населення серед балтійських країн, зробила ставку на інтеграцію через освітню систему. Під час моєї зустрічі з Вітасом Даукшасом, міністром освіти Литви, в контексті підготовки аналітичного матеріалу про освітні реформи, він підкреслив:
“Ми створили систему, де знання литовської мови сприймається не як тягар, а як можливість. Наші школи національних меншин забезпечують високий рівень викладання литовської, водночас зберігаючи культурну ідентичність учнів.”
Литовський підхід характеризується більшою гнучкістю та акцентом на практичних перевагах білінгвальності. Цікаво, що саме в Литві рівень володіння державною мовою серед російськомовного населення найвищий у Балтії.
Спільні риси балтійської мовної політики
Аналізуючи досвід трьох балтійських держав, можна виділити ключові елементи успішної мовної політики:
1. Послідовність та системність – мовна політика реалізується як довгострокова стратегія без різких змін курсу.
2. Поєднання вимог із підтримкою – поряд із законодавчими вимогами щодо знання державної мови, держави забезпечують доступ до якісних мовних курсів.
3. Інтеграція замість асиміляції – політика спрямована на вивчення державної мови зі збереженням культурної ідентичності меншин.
4. Мовна політика як елемент національної безпеки – мова розглядається не лише як культурний, але й як безпековий фактор.
5. Робота з молоддю – особливий акцент на мовній інтеграції молодого покоління через освітню систему.
Виклики та помилки: чого уникати?
Спостерігаючи за розвитком мовної ситуації в Балтії протягом багатьох років, я відзначив кілька типових помилок:
– Затягування з впровадженням чіткої мовної політики на початку незалежності створило “паралельні суспільства”, особливо в Латвії та Естонії.
– Недостатня комунікація щодо цілей та переваг мовної політики породжувала опір та політизацію мовного питання.
– Фокус виключно на законодавчих обмеженнях без належної підтримки процесу вивчення мови виявився малоефективним.
Уроки для України: безпековий вимір мовної політики
Працюючи на сході України з 2014 року, я неодноразово бачив, як мовне питання використовувалось російською пропагандою для розпалювання ворожнечі. Досвід балтійських країн демонструє, що питання мовної політики виходить далеко за межі культурної сфери.
Після повномасштабного вторгнення значна частина російськомовних українців добровільно перейшла на українську мову, усвідомлюючи її роль у формуванні національної ідентичності. Проте для системної мовної політики важливо врахувати балтійський досвід:
1. Мовна політика має бути послідовною, але гнучкою, враховуючи регіональні особливості та потреби різних груп населення.
2. Необхідні значні інвестиції в доступні та якісні програми вивчення української мови, особливо в східних та південних регіонах.
3. Важливо уникати політизації мовного питання, фокусуючись на практичних перевагах володіння державною мовою.
4. Критично важливо створити умови, де українська мова сприймається не як інструмент примусу, а як засіб об’єднання та можливостей.
Під час нещодавнього інтерв’ю з українськими військовими на передовій, командир підрозділу, етнічний росіянин з Харкова, сказав мені: “Російська мова була моєю рідною, але коли я побачив, що роблять росіяни з моїм містом, я зрозумів, що мова – це також вибір, якою країною ми хочемо бути.”
Ця фраза, можливо, найкраще відображає суть балтійського досвіду – мовна політика має бути інструментом інтеграції та консолідації суспільства, особливо в умовах зовнішніх загроз.
Обравши системний, послідовний, але інклюзивний підхід до мовної політики, Україна має шанс перетворити мовне питання з джерела потенційних конфліктів на фактор суспільної єдності та стійкості до зовнішніх інформаційних впливів.
