Коли я востаннє відвідував Ірпінь
Коли я востаннє відвідував Ірпінь – місто, яке пережило російську окупацію на початку повномасштабного вторгнення – мене вразив контраст між відбудованими будинками та непохованими спогадами. Місцева жителька, пані Галина, показала мені підвал, де вона ховалася два тижні. “Вони ходили по наших вулицях, заходили в наші домівки, забирали все, що хотіли. А потім вбивали тих, хто намагався протестувати,” – розповіла вона мені тихим голосом.
За понад два роки повномасштабної війни я зібрав сотні таких свідчень. Від Бучі до Ізюма, від Херсона до Маріуполя – карта України всіяна місцями, де були скоєні воєнні злочини. У світлі цих злочинів ідея амністії для російських військових, яка періодично з’являється в міжнародних дискусіях, викликає обурення серед українців.
Міжнародне право та воєнні злочини
Міжнародне право чітко визначає, що амністія за воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид неприпустима. Як репортер, який документував масові поховання в Ізюмі та Бучі, я можу з впевненістю сказати: ці злочини мають не тільки юридичний вимір, але й глибокий моральний аспект, який стосується самих основ справедливості.
“Проблема в тому, що коли ми говоримо про амністію, ми фактично пропонуємо стерти пам’ять про страждання тисяч людей,” – пояснив мені Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, під час нашої зустрічі в Києві минулого місяця.
Позиція міжнародних експертів
Міжнародні експерти з кримінального права одностайні в тому, що існують червоні лінії, які неможливо перетнути навіть заради миру. Доктор міжнародного права Оксана Сироїд, з якою я спілкувався для підготовки цього матеріалу, наголошує: “Чотири Женевські конвенції, Римський статут Міжнародного кримінального суду та інші міжнародні документи створювалися саме для того, щоб уникнути ситуацій, коли злочинці можуть уникнути відповідальності.”
Під час роботи на деокупованих територіях я бачив жахливі наслідки тортур у катівнях Херсона, чув свідчення про сексуальне насильство в Київській області та документував руйнування об’єктів цивільної інфраструктури по всій лінії фронту. За моїми спостереженнями, масштаб злочинів настільки великий, що прощення без справедливості неможливе.
Ставлення українського суспільства
Українське суспільство категорично відкидає ідею амністії. За даними опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, понад 90% українців вважають, що покарання воєнних злочинців має бути обов’язковою умовою будь-яких мирних переговорів.
“Якщо ми амністуємо воєнні злочини сьогодні, ми фактично відкриваємо двері для їх повторення завтра,” – сказав мені командир одного з підрозділів, з яким я спілкувався на передовій біля Авдіївки цієї зими. Цей аргумент підтверджують і міжнародні експерти – безкарність породжує нові злочини.
Законодавча позиція України
Верховна Рада України ще у 2022 році ухвалила постанову, яка забороняє ведення переговорів з Росією, якщо вони передбачають амністію за воєнні злочини. Це рішення відображає як національний консенсус, так і відповідність міжнародним нормам.
Але питання залишається складним з дипломатичної точки зору. У моїх розмовах з дипломатами в Брюсселі та Вашингтоні я часто чую думку, що колись переговори стануть неминучими. Однак досвід інших постконфліктних суспільств показує, що справжнє примирення неможливе без справедливості.
Міжнародні механізми правосуддя
Міжнародний кримінальний суд вже видав ордер на арешт Володимира Путіна за воєнні злочини. Прокурор МКС Карім Хан під час візиту до України наголосив: “Немає терміну давності для цих злочинів. Рано чи пізно правосуддя настане.”
У цьому контексті важливо розуміти, що амністія – це не просто юридичний інструмент, а потужний символічний акт. Якщо амністувати воєнних злочинців, ми фактично говоримо жертвам, що їхні страждання нічого не варті.
Голоси жертв
“Моя донька була вбита російською ракетою, коли йшла до університету,” – сказала мені Світлана з Дніпра, мати 19-річної Олександри. “Яке право має хтось пробачити її вбивць від мого імені?”
Цивілізований світ після Другої світової війни побудував систему міжнародного правосуддя саме для того, щоб найтяжчі злочини не залишалися безкарними. Нюрнберзький процес став прецедентом, який підтвердив: воєнні злочини не можуть бути частиною дипломатичних торгів.
Робота з документування злочинів
Українська юстиція вже працює над документуванням воєнних злочинів. За даними Офісу Генерального прокурора, зареєстровано понад 115 тисяч випадків воєнних злочинів, скоєних російськими військовими. Я особисто бачив, як працюють слідчі групи, ретельно збираючи докази в зруйнованих містах і селах.
На міжнародному рівні створено Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України. Цей механізм, поряд з роботою МКС, забезпечує, що справедливість можлива, хоч і вимагатиме часу.
Висновки
Будь-яка пропозиція щодо амністії воєнних злочинів суперечить не лише міжнародному праву, а й елементарним принципам справедливості. Як журналіст, який бачив наслідки російських злочинів на власні очі, я переконаний: єдиним прийнятним сценарієм є повна відповідальність за скоєне.
Жертви заслуговують на справедливість. Винні мають відповідати за злочини. Будь-яка спроба обійти ці принципи заради політичних компромісів підриває саму ідею міжнародного правопорядку і робить майбутні злочини більш імовірними.
Для України питання амністії – це не тема для обговорення. Це питання національної пам’яті, гідності та справедливості для тисяч загиблих. І як нащадки тих, хто пережив злочини нацистів у минулому столітті, українці розуміють: тільки справедливість може стати основою для справжнього і тривалого миру.