Перебуваючи минулого місяця на передовій поблизу Харкова, я спостерігав, як українські солдати з британськими протитанковими комплексами NLAW відпрацьовували тактику протидії російській бронетехніці. “Це зброя, яка реально рятує життя“, – сказав мені командир підрозділу. Але в його словах я відчув і непевність: “Питання в тому, чи продовжать наші партнери постачати нам те, що потрібно”.
Це питання стає особливо гострим зараз, коли Європа почала активно обговорювати власну оборонну самостійність. Нещодавня заява Єврокомісії про необхідність “поступового навчання захищати себе від Росії без американських військових” викликала резонанс у військово-політичних колах.
За три роки роботи на східному фронті я спостерігав, як змінювалась природа військової допомоги Україні. Спочатку це були переважно американські системи, потім європейські країни почали нарощувати свою присутність у цьому процесі. Сьогодні ми стоїмо на порозі потенційно нової ери – європейської оборони без американського лідерства. Що це означає для України?
Реальність європейських оборонних можливостей
Відверто кажучи, Європа наразі не готова повністю замінити американську військову підтримку. Під час останнього візиту до штаб-квартири НАТО в Брюсселі мені вдалося поспілкуватися з кількома високопоставленими офіцерами Альянсу. “Європа має волю, але поки що не має достатніх можливостей“, – зізнався один із них.
Статистика це підтверджує: США забезпечують близько 70% оборонних витрат НАТО. Американські системи ППО, розвідувальні можливості та стратегічна мобільність є унікальними. Жодна європейська країна самостійно не здатна компенсувати відсутність американського фактору.
Працюючи в Авдіївці минулого року, я на власні очі бачив ефективність американських систем HIMARS. “Вони змінили правила гри“, – розповідав мені командир артилерійського підрозділу. Європейські аналоги, такі як французька CAESAR або німецька PzH 2000, хоч і ефективні, але не можуть повністю замінити американські системи за масштабом та дальністю ураження.
Трансформація оборонної промисловості Європи
Втім, зміни відбуваються. Під час нещодавньої поїздки до Німеччини я відвідав кілька оборонних підприємств. Те, що я побачив, дає певний оптимізм – європейська оборонна промисловість переживає відродження.
“Ми працюємо у три зміни“, – розповів мені директор заводу з виробництва артилерійських систем Rheinmetall. За його словами, компанія збільшила виробничі потужності вдвічі порівняно з 2021 роком.
Франція, Німеччина, Польща та країни Балтії активно інвестують в оборонний сектор. Спільний європейський проект винищувача FCAS, розробка нових систем ППО – все це свідчить про серйозність намірів.
Але чи встигне Європа наростити оборонний потенціал, поки Україна веде важку війну? Мій досвід роботи на фронті підказує, що час грає проти нас.
Політичні виклики європейської оборонної самостійності
Військовий потенціал – це лише частина рівняння. Не менш важливим є політичний аспект. Спостерігаючи за останніми самітами ЄС та НАТО, я помітив зростаючі розбіжності між різними європейськими столицями.
“Ми хочемо бути незалежними, але не всі однаково розуміють, що це означає“, – відверто зізнався мені дипломат однієї з країн Східної Європи.
Справді, для Польщі чи Литви оборонна самостійність означає здатність протистояти російській загрозі. Для Франції – це часто питання стратегічної автономії від США. Німеччина балансує між цими підходами, а південні країни ЄС більше стурбовані міграційними викликами.
Ця фрагментація становить серйозний виклик. Моніторячи європейські військові навчання останніх років, я помічав проблеми з координацією, логістикою та прийняттям рішень. Без американського лідерства ці проблеми можуть загостритися.
Наслідки для України: стратегічне переосмислення
Для України європейський перехід до більшої самостійності несе і ризики, і можливості. Під час останньої зустрічі з українськими офіцерами в штабі Об’єднаних сил я почув цікаву думку: “Ми маємо стати не просто споживачем безпеки, а її співвиробником“.
Це означає глибшу інтеграцію української оборонної промисловості з європейською. Знаходячись на східному фланзі під час активних бойових дій, я спостерігав, як українські інженери модифікують західні системи озброєння, пристосовуючи їх до умов сучасної війни. Цей досвід безцінний для європейських партнерів.
Україна також має переорієнтувати дипломатичні зусилля. Традиційно акцент робився на відносинах з Вашингтоном. Тепер потрібно вибудовувати стратегічні партнерства з ключовими європейськими гравцями – Парижем, Берліном, Варшавою.
“Нам потрібна європеїзація оборонної стратегії, але без відмови від американської підтримки“, – влучно сформулював один із радників Міністерства оборони під час нашої останньої розмови.
Практичні кроки для української оборонної політики
Базуючись на моєму фронтовому досвіді та аналізі європейських оборонних трендів, можу виділити кілька практичних напрямків для України:
1. Поглиблення військово-технічної співпраці з європейськими виробниками озброєнь. Відвідуючи польові випробування нових систем на Яворівському полігоні, я бачив, як ефективно працює така співпраця.
2. Розвиток спільних навчальних програм. Українські інструктори вже передають бойовий досвід європейським військовим. Цей процес має бути систематизований.
3. Інтеграція в європейські системи розвідки та раннього попередження. Працюючи в прифронтовій зоні, я неодноразово переконувався у вирішальній ролі своєчасної розвідувальної інформації.
4. Створення регіональних оборонних альянсів у форматі Україна-Польща-Балтія. Такі формати можуть стати “мостом” між Україною та інституціями колективної безпеки ЄС.
Висновок: стратегічна адаптація
Європейський рух до оборонної самостійності – це марафон, а не спринт. Як військовий кореспондент, я бачив, наскільки складними і багатовимірними є сучасні конфлікти. Миттєвих рішень не існує.
Україна має використати цей перехідний період для глибшої інтеграції в європейську оборонну архітектуру. Наш бойовий досвід, географічне положення та мотивація робить нас незамінним партнером для європейських країн.
Але одночасно ми повинні зберігати і розвивати відносини зі США. Підтримка Вашингтона залишатиметься критично важливою протягом наступних років, поки Європа нарощує власні можливості.
Європейська оборона без США – це довгострокова перспектива, а не сьогоднішня реальність. Але готуватися до цієї трансформації потрібно вже зараз, адаптуючи нашу стратегію до нових реалій континентальної безпеки.
