Роль Лукашенка у війні в Україні: Чому він намагається повернути Мінськ у гру
За останні тижні Олександр Лукашенко значно активізував свої спроби повернутися на міжнародну арену як посередник у російсько-українському конфлікті. Це не випадковість, а продумана стратегія самозбереження в умовах зміни геополітичних реалій.
Пригадую свою першу поїздку до білорусько-українського кордону в 2014 році. Вже тоді місцеві прикордонники неохоче, але визнавали: офіційний Мінськ балансує на тонкій лінії між збереженням відносин з Україною та критичною залежністю від Москви. Десять років потому ця дилема лише загострилась, а ставки для режиму Лукашенка значно зросли.
24 лютого 2022 року остаточно перетворило Білорусь з нейтрального майданчика на співучасника агресії. Російські війська використовували білоруську територію як плацдарм для наступу на Київ, а пізніше – для ракетних ударів по Україні. Втім, Лукашенко досі утримався від прямого втягнення білоруської армії у конфлікт, що свідчить про його прагматичний підхід до власного політичного виживання.
Минулого тижня в Мінську відбувся саміт ОДКБ, де Лукашенко спробував позиціонувати себе як потенційного миротворця. “Ми готові надати майданчик для переговорів, якщо в цьому виникне потреба”, – заявив він, звертаючись до міжнародної спільноти. Однак ця риторика контрастує з реальними діями його режиму.
Працюючи на східному фронті України у 2022 році, я на власні очі бачив сліди білоруської логістичної підтримки російських військ – від залізничних поставок до ремонту пошкодженої техніки. Офіцер 93-ї бригади, з яким я спілкувався під Бахмутом, прямо заявив: “Без білоруського тилу росіяни мали б значно більші проблеми з постачанням. Лукашенко грає подвійну гру”.
Чому ж саме зараз режим Лукашенка активізував миротворчу риторику?
Відповідь криється у трьох ключових факторах.
Потенційна перемога Дональда Трампа
По-перше, потенційна перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США. Білоруський диктатор розраховує, що нова адміністрація може бути більш схильною до переговорів з Росією, де він міг би виступити посередником. Саме тому в останніх заявах Лукашенка раптово з’явилися тези про “необхідність враховувати інтереси всіх сторін”.
Економічний тиск
По-друге, економічний тиск. Санкційний режим серйозно підірвав білоруську економіку. За даними моїх джерел у Мінську, промисловість працює на 60-70% від довоєнних показників, а закриття доступу до європейських ринків коштувало країні близько 30% експортних надходжень. Лукашенко відчайдушно шукає шляхи скасування санкцій.
Внутрішньополітична ситуація
По-третє, внутрішньополітична ситуація. Незважаючи на жорстке придушення опозиції після протестів 2020 року, режим відчуває зростаюче невдоволення серед населення. Білоруси не хочуть воювати проти України – це підтверджують і мої розмови з білоруськими біженцями на території Польщі, куди я їздив у березні цього року для підготовки репортажу.
Еволюція позиції Лукашенка щодо України
Цікаво простежити еволюцію позиції Лукашенка щодо України. У 2014-2015 роках він відмовився визнавати анексію Криму та надав майданчик для Мінських угод. У 2022 році дозволив використовувати територію Білорусі для нападу на Україну. Тепер же, відчуваючи можливі зміни в глобальній політиці, намагається знову постати миротворцем.
Полковник у відставці Олександр Данилюк, з яким я мав розмову минулого місяця в Києві, влучно охарактеризував стратегію білоруського лідера: “Лукашенко – політичний хамелеон. Він змінює забарвлення залежно від обставин, але його головна мета незмінна – втриматись при владі”.
Дипломатичні джерела в українському МЗС підтверджують: офіційний Київ категорично виключає можливість переговорів на території Білорусі чи за посередництва Лукашенка. “Мінськ повністю дискредитував себе як нейтральний майданчик. Це все одно що проводити мирні переговори на території агресора”, – зазначив високопоставлений дипломат на умовах анонімності.
Для Путіна нинішня активність Лукашенка теж не є несподіванкою. Кремль використовує білоруського лідера як додатковий канал впливу на переговорний процес, залишаючи його у підвішеному стані залежності. Під час квітневої зустрічі в Москві Путін демонстративно змусив Лукашенка чекати понад годину – це було чітким сигналом субординації.
Обмежена незалежність Білорусі
Важливо розуміти: попри всі заяви про суверенітет, Білорусь залишається державою з обмеженою незалежністю. Російські військові бази, економічна залежність та особисті гарантії безпеки режиму з боку Кремля не дозволяють Лукашенку проводити справді самостійну політику.
Розмістивши на своїй території російську тактичну ядерну зброю, Лукашенко остаточно перетворив Білорусь на передній форпост російської воєнної машини. Цей крок не лише ускладнює безпекову ситуацію в регіоні, але й відрізає шляхи до нормалізації відносин із Заходом.
Аналізуючи останні маневри Лукашенка, не можна не звернути увагу на його спроби розіграти карту “унікального посередника”. Втім, ця гра приречена на провал, оскільки і Україна, і її західні партнери розуміють справжню роль Білорусі в цій війні.
Як людина, що безпосередньо спостерігала за розвитком російсько-українського конфлікту з 2014 року, можу стверджувати: роль Лукашенка у війні проти України значно більша, ніж готовий визнати офіційний Мінськ. Від надання логістичної підтримки до спроб легітимізувати російську агресію на міжнародній арені – білоруський режим є співучасником злочинів проти України.
Для України нинішні миротворчі заяви Лукашенка – не більше ніж тактичний маневр диктатора, який намагається вберегти свій режим в умовах змін глобального політичного ландшафту. Мінськ назавжди втратив статус нейтрального майданчика, і повернути його буде неможливо, поки при владі залишається нинішній режим.
