Ярослава Кравченко: “Вистави потребують як мінімум року, щоб вийти в нуль”
Театр під час війни – це не лише про культурний фронт, але й про економічне виживання, психологічну підтримку суспільства та збереження національної ідентичності. Ярослава Кравченко, співзасновниця “Дикого театру” та продюсерка проєкту “Пітьма”, розповіла про те, як українські театральні діячі продовжують творити мистецтво в найтемніші часи.
“Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми всі були шоковані. Але досить швидко зрозуміли, що маємо продовжувати працювати – це наш спосіб боротьби”, – ділиться Ярослава. За її словами, “Дикий театр” швидко адаптувався до нових реалій, хоча це вимагало кардинального перегляду як репертуару, так і бізнес-моделі.
Проєкт “Пітьма”
Проєкт “Пітьма” народився саме з військових обставин. Це серія моноспектаклів, які можна показувати навіть без світла, використовуючи лише ліхтарики. “Ми хотіли створити щось, що відповідає реальності, в якій ми живемо. Коли електрики немає, або вона може зникнути будь-якої миті, традиційний театр стає неможливим. ‘Пітьма’ – це наша відповідь на виклик”, – пояснює продюсерка.
Цікаво, що економічна складова театральних проєктів під час війни стає чи не найбільшою проблемою. “Вистави потребують як мінімум року, щоб вийти в нуль”, – зауважує Кравченко. – Раніше ми могли розраховувати на швидший фінансовий результат, але зараз аудиторія менша, витрати вищі, а ризики просто колосальні”.
Адаптація театру до воєнного часу
Незважаючи на складнощі, “Дикий театр” не лише виживає, але й розвивається. Ярослава розповідає, що команда навчилася працювати в режимі багатозадачності: “Зараз у нас кожен виконує кілька функцій. Наші актори допомагають з організацією, адміністратори беруть участь у промоції, а я сама інколи і квитки продаю, і світлом керую”.
Однією з особливостей “Дикого театру” є його актуальність та відвертість. Ярослава підкреслює, що вони завжди прагнули говорити про те, що болить суспільству. “В умовах війни театр стає не просто розвагою чи мистецьким явищем, а й свого роду психотерапією. Люди приходять до нас, щоб пережити свої емоції, осмислити те, що відбувається”, – ділиться вона.
Волонтерські ініціативи
Важливим аспектом діяльності театру є також підтримка волонтерських ініціатив. “Ми регулярно проводимо благодійні покази, частину коштів від яких передаємо на потреби ЗСУ. Для нас це принципова позиція – культура має підтримувати обороноздатність країни”, – зазначає Кравченко.
Погляд у майбутнє
Говорячи про майбутнє, Ярослава зауважує, що бачить свій театр як культурну інституцію, яка допомагає формувати нову українську ідентичність: “Після нашої перемоги країна потребуватиме нових смислів, нових історій. Ми вже зараз думаємо над тим, як театр зможе допомогти українцям осмислити пережите і рухатися далі”.
Міжнародна діяльність
Особливої уваги заслуговує міжнародна діяльність “Дикого театру”. За словами Кравченко, вони активно розвивають співпрацю з європейськими театральними майданчиками: “Наші вистави вже бачили глядачі в Польщі, Німеччині, Литві. Це важливо не лише для фінансової стійкості проєкту, а й для культурної дипломатії. Ми розповідаємо світу українські історії нашою мовою”.
Ярослава також відзначає, що війна змінила не лише контент, але й формат вистав: “Ми стали більш мобільними. Наші спектаклі тепер можуть відбуватися будь-де – в бомбосховищах, підвалах, на відкритих майданчиках. Це вже не просто театральний тренд, а необхідність”.
Символізм “Пітьми”
“Пітьма” як проєкт виявився надзвичайно символічним. “Коли ми починали, то думали передусім про практичну необхідність – як створити виставу, яка не залежить від електропостачання. Але згодом зрозуміли, що це потужна метафора того, що відбувається з Україною. Ми всі опинилися в пітьмі, але продовжуємо шукати світло”, – підсумовує Ярослава Кравченко.
Досвід “Дикого театру” показує, що українська культура не просто виживає в умовах війни, а й трансформується, знаходячи нові форми і смисли. Як зауважує Ярослава: “Мистецтво завжди знайде шлях до глядача. Особливо українське мистецтво, яке звикло долати перешкоди”.
