Тарас Чмут про проблеми в українській армії: Чому командири бояться говорити правду
Репортаж з передової, де після двох з половиною років повномасштабної війни, бійці продовжують стикатися з системними проблемами, які могли б бути давно вирішені. Минулого тижня мені вдалося зустрітися з Тарасом Чмутом – керівником “Фонду Повернись Живим” та людиною, яка регулярно відвідує найгарячіші ділянки фронту. Його оцінки часто різкі, але завжди базуються на реальних спостереженнях та спілкуванні з командирами різних рівнів.
Ми зустрілися на військовій базі у прифронтовій зоні. Свіжі воронки від артилерії і напіврозбиті будинки нагадували, що лінія зіткнення зовсім поруч. Чмут щойно повернувся з позицій, де спілкувався з командирами батальйонів.
“Знаєте, що найбільше вражає? Командири часто бояться відкрито говорити про реальні проблеми нагору. Це системна хвороба нашої військової структури, яка тягнеться ще з радянських часів,” – почав Тарас, протираючи запилені окуляри.
Страх відвертого звітування
За його словами, страх відверто доповідати про проблеми призводить до їх накопичення та помилкових рішень на вищих рівнях. “Командири боротьбових підрозділів знають реальну ситуацію на фронті краще за будь-кого. Але коли вони бачать, що за чесний аналіз можуть поплатитися кар’єрою або отримати додаткові проблеми, вони починають прикрашати реальність у доповідях.”
Чмут наводить приклад з однієї з бригад, де командир батальйону кілька місяців доповідав про критичну нестачу засобів зв’язку та нічного бачення. “Коли я спитав, чому проблема досі не вирішена, виявилося, що на рівні штабу бригади ці запити ‘оптимізувалися’, щоб не створювати враження, що бригада не готова до виконання завдань. У підсумку бійці місяцями воювали з обмеженими можливостями.”
Цей “синдром хороших новин” має глибоке коріння. З одного боку, це радянська спадщина, коли ініціатива та критичне мислення не заохочувалися. З іншого – страх перед покаранням за невдачі, який досі домінує в багатьох військових структурах.
Системні наслідки
“Майже у кожному підрозділі, який я відвідую, є проблеми, про які знають усі бійці та молодші офіцери, але які ‘зникають’ на шляху нагору. Це може бути нестача боєприпасів певного типу, проблеми з логістикою, невідповідність наказів реальній ситуації,” – продовжує Чмут.
Особливо гостро ця проблема проявляється під час планування операцій. “Командирам на місцях часто ставлять завдання без урахування реальних можливостей підрозділів. Коли вони намагаються пояснити, що з наявними ресурсами завдання нереалістичне, це сприймається як небажання воювати або некомпетентність.”
За словами Тараса, наслідки такої системи можуть бути трагічними: “Я знаю випадки, коли підрозділи йшли на завідомо провальні штурми, бо командир не зміг чи побоявся переконати вище керівництво у необхідності змінити план. Це призводило до невиправданих втрат.”
Позитивні зміни в командуванні
Проте Чмут відзначає і позитивні зміни. “У тих бригадах, де командування створює атмосферу довіри та заохочує чесний зворотний зв’язок, ефективність значно вища. Там командири всіх рівнів розуміють, що правда, навіть неприємна, допомагає приймати кращі рішення.”
Розмова заходить про контрастуючі підходи до командування. “Є командири нової формації, які розуміють цінність об’єктивної інформації. Вони створюють канали комунікації, де бійці та офіцери можуть відверто говорити про проблеми. У таких підрозділах помітно вища бойова ефективність та менші втрати,” – пояснює Тарас.
Ключову роль у зміні цієї культури, на думку Чмута, має відігравати вище військове керівництво. “Генерали повинні не лише декларувати відкритість до критики, але й реально винагороджувати тих, хто виявляє проблеми та пропонує рішення. Поки що ми частіше бачимо, що просувають тих, хто створює ілюзію благополуччя.”
Розрив між фронтом і тилом
Під час нашої розмови неподалік пролетів ворожий дрон, змусивши нас ненадовго сховатися. Це стало наочним нагадуванням про реальність, в якій живуть захисники України.
“Ще одна проблема – розрив між сприйняттям війни у тилу і на фронті,” – продовжує Чмут після короткої перерви. “Коли політики чи вище командування отримують згладжену інформацію про ситуацію, це викривляє їхнє розуміння потреб армії. Вони приймають рішення, базуючись на недостовірних даних.”
Питання ротації та резервів
Особливу увагу Тарас звертає на питання підготовки резервів та ротації. “Командири часто бояться чесно говорити про стан підготовки поповнення або про виснаження підрозділів, які потребують відпочинку. Вони розуміють, що заміни може не бути, і вирішують “тягнути” до останнього.”
Чмут згадує розмову з одним із командирів батальйону: “Він казав мені: ‘Я розумію, що мої люди виснажені і потребують ротації, але якщо я про це відверто скажу, мене просто запитають – а кого ви пропонуєте замість себе? І відповіді у мене немає’.”
За словами Тараса, командири також часто приховують реальний стан озброєння та техніки. “Багато хто доповідає про справність техніки, яка насправді потребує серйозного ремонту. Вони бояться, що якщо скажуть правду, їм можуть не виділити заміну, і вони залишаться взагалі без техніки.”
Шлях до змін
Незважаючи на критичні оцінки, Чмут наголошує, що ситуація поступово змінюється. “Ми бачимо нове покоління офіцерів, які пройшли реальні бої і розуміють ціну правди на війні. Вони формують нову культуру командування, де чесний зворотний зв’язок цінується більше, ніж рапорти з приємними цифрами.”
На його думку, цей процес змін необхідно підтримувати інституційно. “Потрібні захищені канали комунікації, де командири можуть відверто говорити про проблеми без страху покарання. Потрібна система, яка заохочує виявлення проблем, а не їх приховування.”
Під кінець нашої розмови Тарас додає: “Найголовніше – це зрозуміти, що чесна оцінка проблем – це не зрада і не панікерство, це перший крок до їх вирішення. Найкращі армії світу вчаться саме на відвертому аналізі власних помилок і недоліків.”
Повертаючись з передової, я продовжую обмірковувати слова Чмута. Здатність армії до критичної самооцінки може виявитися не менш важливою, ніж кількість зброї чи чисельність особового складу. У цій війні перемагає той, хто швидше вчиться і адаптується. А для цього правда, навіть найгіркіша, має цінуватися більше за ілюзію благополуччя.
