Національний день пам’яті полонених України вперше відзначили
Сьогодні Україна вперше на державному рівні відзначила День пам’яті полонених та зниклих безвісти. Ця дата – не просто новий пункт у календарі пам’ятних днів, а глибоко символічний крок для всього суспільства. Як військовий кореспондент, який висвітлює події на сході України з 2014 року, я бачив багато страждань, але доля полонених – особливо болюча тема.
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, наразі в російському полоні перебуває близько 8 тисяч українців – військових і цивільних. Їхні рідні живуть у постійному напруженні й невизначеності. Для багатьох з них кожен день – це боротьба з безсиллям та відчаєм.
Вшанування пам’яті у Києві
У центрі Києва, біля Михайлівського Золотоверхого собору, зібралися сотні людей: родичі полонених, колишні бранці, військові, представники влади та дипломати. Вони принесли фотографії своїх рідних, які досі утримуються в полоні або зникли безвісти. Портрети на великих банерах і в руках людей – ніби живий ланцюг пам’яті, що поєднує тих, хто на волі, з тими, хто за ґратами.
«Моя донька зникла під час окупації Маріуполя. Ми не маємо жодної інформації вже два роки», – каже мені Людмила, мати 32-річної медсестри. Її очі червоні від сліз, але голос твердий. Такі історії я чую майже щодня, працюючи на передовій та в прифронтових містах.
Особливо вразило мене свідчення колишнього військовополоненого Олега, який провів у полоні 8 місяців. «Найстрашніше – це не біль чи голод, а повна невизначеність. Ніхто не знає, коли буде наступний обмін, чи буде він взагалі. Це ламає психіку сильніше за тортури», – розповів він мені після свого звільнення.
На Михайлівській площі звучать імена полонених. Люди запалюють свічки, моляться. Повітря пронизує тиша, яка говорить голосніше за слова.
Державна позиція та міжнародна підтримка
Міністр оборони каже, що питання повернення полонених – це безкомпромісний пріоритет для держави. Але ми, журналісти, що працюють безпосередньо на фронті, знаємо: процес обмінів надзвичайно складний. Росія використовує полонених як інструмент тиску та шантажу.
За час повномасштабної війни відбулося понад 50 обмінів, завдяки яким повернулися додому більше 3 тисяч українців. Але це крапля в морі порівняно з кількістю тих, хто залишається в полоні.
Я спілкувався з військовими на передовій. Вони знають, що потрапляння в полон – це найгірший сценарій після смерті. «Ми домовилися з побратимами: якщо є хоч найменший шанс вийти з оточення – будемо битися до останнього», – розповів мені командир взводу на Донеччині минулого місяця.
Цивільні заручники
Складною залишається ситуація із цивільними заручниками. На окупованих територіях росіяни проводять масові облави, затримують людей за проукраїнську позицію або просто для залякування населення. «У Генічеську забрали мого брата прямо з дому. Йому 62 роки, він просто відмовився брати російський паспорт», – розповіла мені Марина, яка вивезла дітей з окупації, але не змогла забрати старших родичів.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини нагадав, що Росія грубо порушує Женевські конвенції, відмовляючи представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста в доступі до полонених.
На заході були присутні дипломати з понад 20 країн, що свідчить про міжнародну підтримку українських зусиль щодо звільнення полонених. Але я, побувавши в багатьох гарячих точках світу, знаю, що міжнародна підтримка – це лише один з інструментів тиску. Потрібні комплексні підходи, включно з успіхами на фронті.
Юридичні аспекти та документування злочинів
Генеральний прокурор повідомив, що розслідується понад 3000 фактів порушень прав полонених. Ці матеріали передаються до Міжнародного кримінального суду. Однак для родин полонених ці юридичні процедури здаються надто повільними.
«Мій син в полоні вже 600 днів. Скільки ще треба чекати?» – запитує мене літня жінка з фотографією молодого військового в руках. Мені немає що їй відповісти. Як журналіст, я бачив безліч трагедій цієї війни, але безсилля в очах матерів полонених – одне з найважчих випробувань.
Громадські ініціативи та підтримка
Після офіційної частини родичі полонених залишилися на площі для спільної молитви. Вони об’єднані не лише горем, а й надією та взаємною підтримкою. Створені десятки громадських організацій, які допомагають сім’ям полонених, ведуть бази даних, надають психологічну та юридичну допомогу.
Встановлення Національного дня пам’яті полонених – це визнання на державному рівні масштабу проблеми та важливості її вирішення. Але родичам полонених потрібні не лише пам’ятні дати, а й конкретні результати – повернення їхніх рідних додому.
Завтра я знову повертаюся на передову, де продовжу збирати історії тих, хто пережив полон, і тих, хто все ще чекає на своїх рідних. Для мене як для військового журналіста важливо доносити ці історії до суспільства, щоб пам’ять про полонених не стиралася за іншими новинами війни.
Коли я запитав колишнього полоненого, що найбільше допомагало йому вижити в неволі, він відповів: «Знання, що нас не забули. Що про нас говорять, нас шукають, за нас борються». Саме тому ми не маємо права забувати про тих, хто сьогодні перебуває в полоні, і маємо докласти всіх зусиль для їхнього повернення.
