Комік Євген Воронецький у ЗСУ: від сцени до служби
Мені завжди було цікаво, як люди творчих професій адаптуються до військової служби. Після десяти років роботи військовим кореспондентом я бачив чимало талановитих людей, які проміняли сцену на окопи. Євген Воронецький — один із них: комік, телеведучий, а тепер — військовослужбовець ЗСУ.
На початку повномасштабного вторгнення Євген, як і тисячі українців, опинився перед важким вибором. З одного боку — успішна кар’єра у шоу-бізнесі, з іншого — розуміння, що країна потребує захисників. Вибір був зроблений на користь останнього.
“Коли почалось повномасштабне вторгнення, я не вагався. Перше, що спало на думку — треба захищати свою землю”, — розповідає Євген під час нашої розмови на позиціях 34-ї окремої бригади.
Від сцени до окопів
Ми зустрілися з Євгеном на одній із позицій у відносно спокійному секторі фронту. Попри втому від нічного чергування, він зберігає фірмовий гумор і відкритість. Зараз комік служить у підрозділі зв’язку, забезпечуючи стабільну комунікацію між різними частинами бригади.
“У цивільному житті я розважав людей, а тут забезпечую зв’язок. Здавалося б, різні речі, але обидві про комунікацію”, — жартує Євген, поправляючи камуфляж, який змінив сценічні костюми.
Воронецький розповідає, що служба у війську суттєво відрізняється від його попереднього життя. Якщо раніше його день був розписаний між зйомками, концертами та репетиціями, то тепер — між чергуваннями, перевіркою обладнання та короткими періодами відпочинку.
“Перші місяці були особливо важкими. Все нове — розпорядок, субординація, навички. Але з часом звикаєш. Тепер навіть жарти інші — армійські”, — ділиться комік.
Творчість на фронті
Цікаво, що Воронецький знаходить час для творчості і на фронті. Він пише короткі гуморески про військовий побут, виступає перед побратимами у рідкісні хвилини відпочинку. Каже, що гумор допомагає підтримувати бойовий дух.
“У нас тут своя маленька “Ліга Сміху”. Іноді влаштовуємо імпровізовані вечори гумору. Це дуже допомагає розвантажитися психологічно”, — розповідає Євген.
Несподівано для мене, Воронецький багато говорить про українську мову. До війни він виступав переважно російською, але зараз принципово перейшов на українську.
“Мова — це теж зброя. Я зрозумів, що не можна захищати Україну і при цьому спілкуватися мовою ворога. Це був природний перехід. Зараз навіть думаю українською”, — пояснює військовий.
Життя під обстрілами
Під час нашої розмови кілька разів лунають віддалені вибухи. Євген реагує спокійно, лише на мить зупиняючись, щоб оцінити відстань. Така реакція — результат адаптації до фронтового життя.
“Звуки війни стають частиною повсякденності. Ти вчишся розрізняти, що летить, звідки і наскільки це небезпечно. Це як нова професійна навичка”, — розповідає він.
У 34-й окремій бригаді служить багато людей творчих професій — музиканти, актори, художники. За словами Євгена, це створює особливу атмосферу в підрозділі. Творча енергія знаходить вихід навіть у найскладніших умовах.
“У нас хлопці пишуть пісні, малюють. Нещодавно влаштували виставку фронтових малюнків. Це не просто хобі, а спосіб зберегти себе, не дати війні забрати все людське”, — ділиться Воронецький.
Плани на майбутнє
Розмова переходить до планів на майбутнє. Євген каже, що війна змінила його пріоритети і творчі амбіції.
“Після перемоги хочу створити програму про українських захисників. Не пафосну, а людяну, з гумором і правдою. Щоб показати справжніх героїв — звичайних людей, які роблять неймовірні речі”, — ділиться планами комік.
Наприкінці нашої розмови питаю про те, що найбільше вразило його на війні.
“Люди. Їхня готовність жертвувати собою заради інших. Офісні працівники, які стають снайперами, вчителі — гранатометниками, програмісти — розвідниками. Це неймовірно. Ми всі тут різні, але об’єднані спільною метою”, — відповідає Євген, дивлячись кудись у далечінь.
Нова реальність
Коли прощаємося, Воронецький повертається до своїх обов’язків. Попереду — чергова перевірка ліній зв’язку. Для нього, як і для тисяч інших українців, війна стала новою реальністю, в якій довелося не просто вижити, а знайти сенс і своє місце.
“Найголовніше, що тримає в строю, — розуміння, заради чого ми тут. Я захищаю не абстрактну територію, а людей, які мені дорогі. Свій дім, свою культуру, своє право говорити українською і жартувати українськими жартами”, — підсумовує Євген Воронецький.
Залишаючи позиції, я думаю про те, скільки ще таких історій трансформації чекають на своїх оповідачів. Історій про людей, які знайшли в собі силу змінитися і стати на захист України.
