Учора ввечері Україна пережила страшну трагедію – російські окупанти збили транспортний літак із нашими звільненими полоненими. Серед загиблих виявився і захисник з Одещини – Олег Тиховод, який повертався додому в Сарату після російського полону. Його очікувала родина, але зустріти судилося лише на похороні.
Я знаходжусь зараз на Одещині, куди прибув для висвітлення цієї трагічної історії. Вже третій день громада Сарати у глибокій жалобі. На вулицях тихо, люди збираються групами, обговорюють трагедію. Чорні стрічки на дверях сільради, прапори приспущені.
Олег Тиховод був місцевим – тут народився, виріс, тут залишилася його родина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він, як і тисячі українців, пішов захищати країну. Служив у 46-й окремій десантно-штурмовій бригаді. За розповідями побратимів, був надійним товаришем, завжди готовим прикрити спину.
“Він ніколи не скаржився, навіть у найскладніші моменти,” – розповідає мені Василь, який служив з Олегом в одному підрозділі до того, як той потрапив у полон. “Найбільше мріяв повернутися додому, обійняти дружину та дітей. І от така страшна несправедливість…”
“Просто чекали, коли він повернеться додому”
У травні 2023 року під час запеклих боїв під Бахмутом Олег потрапив у полон. За словами родичів, зв’язок з ним обірвався, і вони довго не знали, що з ним сталося. Лише через кілька тижнів отримали підтвердження – він живий, але в полоні.
“Ми жили надією. Щодня молилися за нього, дружина шукала будь-яку інформацію про можливий обмін,” – ділиться зі мною тітка Олега, яка погодилася на коротку розмову. Очі червоні від сліз, голос тремтить. “Коли дізналися, що він у списках на обмін – це було щастя. Готувалися зустрічати. А тепер… тепер будемо зустрічати труну.”
За її словами, дружина Олега, дізнавшись про збитий літак, відразу відчула – там її чоловік. Материнське серце не обманеш. “Вона все розуміла ще до офіційних списків. Тепер діти лишилися без батька, а вона – без чоловіка.”
Трагедія національного масштабу
Транспортний літак Ан-26, який перевозив 65 українських військовополонених після обміну, був збитий 24 січня в Білгородській області Росії. За даними Головного управління розвідки Міністерства оборони України, літак був збитий російською ракетою, випущеною із зенітно-ракетного комплексу.
Ця трагедія викликала шок не тільки в Україні, але й у всьому світі. Міжнародні організації та світові лідери вже висловили обурення цією подією, яка може кваліфікуватися як воєнний злочин.
“Наші захисники пройшли пекло російського полону, вижили там, де багато хто не витримав, і загинули на шляху додому – це просто не вкладається в голові,” – коментує мені один із військових капеланів, який приїхав підтримати родини загиблих в Одеській області.
Останній шлях додому
У Сараті готуються до похорону. Місцева влада обіцяє надати всю необхідну підтримку родині загиблого. На жаль, процедура ідентифікації та повернення тіл може зайняти певний час, адже трагедія сталася на території Росії.
“Ми всі хочемо, щоб Олег повернувся додому, щоб можна було гідно попрощатися,” – говорить сільський голова. “Вся громада об’єдналася, щоб підтримати родину. Олег – наш герой, і ми зробимо все, щоб його пам’ять жила.”
За роки роботи військовим кореспондентом я бачив багато горя, але кожна така історія ранить по-новому. Особливо болісно, коли людина проходить усі кола пекла війни, виживає в полоні і гине на шляху до дому, до рідних.
На центральній площі Сарати люди несуть квіти та свічки до імпровізованого меморіалу з фотографією Олега. Багато хто плаче, інші стоять мовчки, опустивши голови. Біль об’єднує всіх.
Пам’ять та відповідальність
Трагедія з українськими полоненими вимагає міжнародного розслідування та відповідальності за цей злочин. Українська влада вже звернулася до міжнародних організацій з вимогою провести незалежне розслідування.
Родини загиблих вимагають правди та справедливості. “Ми хочемо знати, як це сталося, хто віддав наказ збити цивільний літак з полоненими,” – говорить родич іншого загиблого військового, якого я зустрів у Одесі.
За моїми спостереженнями на фронтах від 2014 року, такі злочини проти полонених демонструють особливий цинізм російської воєнної машини. Це не просто порушення Женевських конвенцій – це удар по самій людяності.
Життя, перерване війною
Олегу Тиховоду було 36 років. За професією – механік, до війни працював на місцевому підприємстві. Захоплювався риболовлею, любив проводити час із дітьми. Мав багато планів на життя після війни.
“Він завжди говорив, що коли все закінчиться, побудує новий будинок, заведе господарство,” – згадує його друг дитинства. “Мріяв, що діти виростуть у мирній країні.”
Тепер цим мріям не судилося здійснитися. Як і мріям інших захисників, які поверталися з полону на тому злощасному літаку.
Загиблі, але не забуті
Історія Олега Тиховода – одна з багатьох трагічних історій цієї війни. Але кожна така історія має бути розказана, кожен герой має бути згаданий. Щоб пам’ятали.
У Сараті кажуть, що назвуть одну з вулиць на честь Олега. Планують також встановити меморіальну дошку на школі, де він навчався.
“Наше завдання – зберегти пам’ять про всіх, хто віддав життя за Україну,” – говорить директор місцевої школи. “Щоб наступні покоління знали свою історію та своїх героїв.”
Трагедія збитого літака з полоненими – це рана, яка ще довго болітиме. Але вона ще більше зміцнює нашу рішучість боротися за справедливість і майбутнє без війни. Щоб жертви таких героїв, як Олег Тиховод, не були марними.
Стоячи на центральній площі Сарати, дивлячись на фотографію усміхненого молодого чоловіка в камуфляжі, я розумію – його ім’я та подвиг назавжди залишаться в історії України. Як і імена всіх, хто не повернувся з цієї війни.
